Taras Shevchenko's poem "Bewitched" (Ukrainian-to-English translation by Vera Rich)


 A Cossack Goes to War. Painting by Mikhail Krivenko.

 "A Cossack Goes to War". Painting by Mikhail Krivenko.




Taras Shevchenko


("Prychynna" / "Причинна")

("Reve ta stohne Dnipr shyrokyi" /
"Реве та стогне Дніпр широкий")

Translated by Vera Rich.

Roaring and groaning rolls the Dnipro,
An angry wind howls through the night,
Bowing and bending the high willows,
And raising waves to mountain heights.     
And, at this time, the moon's pale beams
Peeped here and there between the clouds,
Like a small boat on the blue sea,
Now rising up, now sinking down.
Still the third cock-crow was not crowed,     
And not a creature chanced to speak,
Only owls hooting in the grove,
And now and then the ash-tree creaked.
Such a night, beneath the mountain,
There, beside the spinney     
Which shows black above the water,
Something white is glimmering.
Maybe a rusalka-baby,
Wandering by stealth,
Seeks her mother or a lad     
To tickle him to death.
It is no rusalka roaming,
But a young girl wandering,
And she does not know, herself,
Spell-bound, what she's doing.     
Thus the old wise-woman made it,
So to ease her grieving,
That, by wandering at night,
Do you see, while sleeping,
She could seek the Cossack who     
Left her last year — he promised
That he would return to her,
But probably he perished!
Not with a silk kerchief have
The Cossack's eyes been swathed,     
Not by her caressing tears
Were his fair cheeks bathed:
On a foreign field, an eagle
Plucked his eyes away.
And the wolves devoured his flesh —     
Such must be his fate!
In vain the young girl waits for him,
Every night, in vain;
The dark-browed youth will not return
Nor greet her once again.     
He will not have her long plait loosened,
Nor her kerchief tied;
Not in a bed, but in her coffin
Shall the orphan lie!
Such is her fortune...
O God of all mercy,     
Why dost Thou punish a maiden so young?
Because the poor child came to love so sincerely
The Cossack's dark eyes?   
Ah, forgive her this wrong!
Whom then should she love?   
Without father or mother,
Alone, like a bird on a far distant shore.    
She is so young — O send her good fortune,
Or strangers will mock her and laugh her to scorn.
Is the dove to be blamed that she loves her heart's darling?
Is he to be blamed that the hawk comes to slay?
Grieving and cooing and weary of living,     
She flies all around, seeks him lost from the way.
Fortunate bird, she can soar high above,
Can wing up to God and implore for her dear.
But whom, then, O whom, can the orphan approach,
And who is to tell her, who knows where her love     
Is passing the night? Is he in a dark grove?
Does he water his horse in the Danube's swift stream?
Or perhaps there's another, another he loves,
And she, the dark-browed, is a past, faded dream?
If she were but given the wings of an eagle,    
She would find her beloved beyond the blue waves,
In life she would love him and strangle her rival,
And if he were dead, she would share the same grave.
Not so the heart loves as to share with another,
Nor is it content with what God has to give,     
Not wishing to live and not wishing to sorrow;
"Sorrow", says thought, overwhelming with grief.
Such is Thy will, then, O God, good and great,
Such is her fortune, such is her fate.
So still she walks, she speaks no sound,
The Dnipro flows on silently,
The wind has scattered the black clouds,
And lain to rest beside the sea.
And from the sky, the moon is pouring
Its light upon the grove and water,
And all is resting quietly...
But see! From out the Dnipro's tide,
Jump little children, laughing there.
"Come, let us sun ourselves!" they cry,
"Our sun is up!" (No clothes they wear,
But braids of sedge, for they are girls.)
"Are you all here?" the mother calls.
"Come, let us look for supper.
Let us play and sport together!
Sing a little song together!"             
"Whisht! Whisht! Will o' the wisp!
Mother gave me life — once born,
Unbaptized, she laid me down.
Moon above,  Dearest dove,
Come and sup with us tonight:
In the reeds a Cossack lies,
In the reeds and sedge, a silver
Ring is shining on. his finger;     
Young he is, with fine dark eyebrows,
We found him yesterday in the oak-grove.
Shine upon the open field
So that we may sport at will,
While the witches are still flying,     
Till the morning cocks are crying,
Shine for us ... Look, something goes
Moving there beneath the oak!
Whisht! Whisht! Will o' the wisp!
Mother gave me life — once born,
Unbaptized, she laid me down."
The unbaptized babes shrieked with laughter,
The grove replied; wild shrieks abound,
Like the fierce Horde hell-bent on slaughter.
Rush to the oak  and not a sound...
The unbaptized stop in their tracks,
They look : there something glimmers,
Some creature climbing in the tree
To the topmost limit.     
See, it is that self-same girl
Who, in her sleep, would wander;
Such is the bewitching spell
That the witch laid on her!
On a slender topmost branch     
She stood... her heart was dwining.
She looked round, searching on all sides
Then down she started climbing.
Round the oak, rusalka-babies
Waiting, held their breath,     
Seized her as she came, poor soul,
And tickled her to death.
Long, indeed, they gazed upon her,
Wondering at her beauty...
The third cock-crow rang — at once     
They splashed into the water.
The skylark trilled its melody
Soaring ever up,
The cuckoo called its plaintive call
Sitting in the oak,     
The nightingale burst into song,
It echoed thorough the spinney,
Behind the hills — a rosy blush,
The ploughman starts his singing.
The grove is black against the water     
Where the Poles once crossed,
Above the Dnipro, the high mounds
With bluish light are touched.
A rustle passes through the grove,
Sets dense osiers whispering;     
There beneath the oak she lies,
By the footpath, sleeping.
Sound she sleeps, quite deaf, it seems,
To the cuckoo calling,
Does not count how long she'll live...     
Sound asleep she's fallen.
In the meanwhile, from the oak-grove
Gomes a Cossack riding,
Under him, the raven horse
Can hardly move with tiredness.
"You are weary, my old friend,
But we shall rest today:
There's a cottage where a girl
Will open us the gate.
Or, perhaps, it is, already,     
Opened to another...
Good horse — faster; good horse — faster!
Hurry, hurry homewards!"
But the raven horse is weary,
On he walks, half-falling,     
Near the Cossack's heart, it seems
There's an adder crawling.
"Look, it is our leafy oak-tree...
There she is! Dear God!
See, she fell asleep while waiting,     
Ah my grey-winged dove!"
He left the horse and rushed towards her:
"O my God, my God!"
He calls her name and kisses her...
But it does no good.     
"Why, then have they parted us,
Me from you?" He broke
Into frenzied laughs, and dashed
His head against the oak!
The girls go out to reap the rye,     
And, as girls do, they start their songs,
How mothers bid their sons "good-bye",
How Tartars fought the whole night long.
They go... beneath a verdant oak,
A tired horse is standing by,     
And near the horse, a handsome young
Cossack and a maiden lie.
Curious (it must be told),
They tiptoe near to frighten them,
But when they saw that he was killed,     
In sudden fear, they turned to run.
All her young friends gathered round,
In girlish teardrops bathed,
All his comrades gathered round,
And started digging graves.     
The priests came with the holy banners,
All the bells were tolling,
The village paid their last respects
By custom old and holy.
There beside the road, they raised
Twin mounds among the rye.
There was no one there to ask
How it was they died.
A maple and a fir they planted
Over the young lad,     
And a bright-flowered guelder-rose
At the maiden's head.
Here the cuckoo often flies
To call above them still;
Here the nightingale will fly,     
Each night, to sing his fill,
Sings to his heart's content, and carols
Till the moon has risen,
Till, again, rusalka-babies
Steal out from the river.



Taras Shevchenko
"Prychynna" / "Reve ta stohne Dnipr shyrokyi"
("Причинна" / "Реве та стогне Дніпр широкий")
1837, S.- Petersburg, (C. - Петербург)

Translated by Vera Rich

Source of the original poem in Ukrainian:
Taras Shevchenko. Zibrannia tvoriv: U 6 t. — K., 2003. — T. 1:
Poeziia 1837-1847. — S. 71 - 78; S. 595 - 598.

Source of English translation of the poem: Taras Shevchenko."Song out of Darkness". Selected poems translated from the Ukrainian by Vera Rich. London, 1961, p. 1 - 6.



Original publication:
Taras Shevchenko. Zibrannia tvoriv: U 6 t. — K., 2003. — T. 1:
Poeziia 1837-1847. — S. 71-78; S. 595-598.



На відео: Тарас Шевченко. "Причинна" ("Реве та стогне Дніпр широкий").



"Причинна" — романтична балада Тараса Шевченка, написана орієнтовно у 1837 році в Петербурзі, — один з ранніх творів поета. В основу балади покладена народна легенда про чисте й світле кохання, розлуку і трагічну загибель закоханих — мотив, досить типовий для народних пісень. У Шевченківській баладі змальовується кінцевий момент трагедії, коли закохані помирають...



Тарас Шевченко


Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає:
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з’їли —
Така його доля.
Дарма щоніч дівчинонька
Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав’яже,
Не на ліжко, в домовину
Сиротою ляже!

Така її доля... О Боже мій милий!
За що ж ти караєш ЇЇ, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю — вона молоденька,
Бо люде чужії її засміють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума — заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до Бога — милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», — каже думка, жалю завдає.
О Боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!

Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши вітер чорні хмари
Ліг біля моря одпочить.
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк — з Дніпра повиринали
Малії діти, сміючись.
«Ходімо гріться! — закричали. —
Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;
З осоки коси, бо дівчата).

«Чи всі ви тута? — кличе мати. —
Ходім шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:
Ух! Ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий,
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,
Посвіти нам... Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
Ух! Ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».
Зареготались нехрещені...
Гай обізвався; галас, зик.
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба... Нічичирк...
Схаменулись нехрещені,
Дивляться — мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гіллячці
Стала... В серце коле!
Подивилась на всі боки
Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На її уроду...
Треті півні: кукуріку! —
Шелеснули в воду.

Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко —
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатир співає.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля,
Що не лічить, чи довго жить...
Знать, добре заснула.

А тим часом із діброви
Козак виїзжає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
«Ізнемігся, товаришу!
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила —
Не мені, другому...
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспішай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, —
Коло серця козацького
Як гадина в’ється.
«Ось і дуб той кучерявий...
Вона! Боже милий!
Бач, заснула, виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, Боже!»
Кличе її та цілує...
Ні, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене із тобою?»
Зареготавсь, розігнався —
Та в дуб головою!

Ідуть дівчата в поле жати
Та, знай, співають ідучи,
Як провожала сина мати,
Як бивсь татарин уночі.
Ідуть — під дубом зелененьким
Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький
Козак та дівчина лежить.
Цікаві (нігде правди діти)
Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий, —
З переполоху ну втікать!
Збиралися подруженьки,
Слізоньки втирають;
Збиралися товариші
Та ями копають;
Прийшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слід, по закону,
Насипали край дороги
Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито.
Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.
Прилітає зозуленька
Над ними кувати;
Прилітає соловейко
Щоніч щебетати;
Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть.



За матеріалами: Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — Київ, "Наукова думка", 2003. — Том 1: Поезія 1837-1847, стор. 71 - 78; 595 - 598.



Читайте твори Тараса Шевченка на нашому сайті:

твори Шевченка
Уже для багатьох поколінь українців — і не тільки українців — Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка...

Recent comments for the page
«Taras Shevchenko’s poem "Bewitched" (Ukrainian-to-English translation by Vera Rich)»:
Total amount of comments: 0    + Leave a comment