«Katerina» by Taras Shevchenko (translated by Mary Skrypnyk)

KATERINA

BY TARAS SHEVCHENKO

To V. A. Zhukovsky in memory of April 22, 1838. ^*1)

I.

Fall in love, O dark-browed maidens, 
But not with the Moscali, ^*2)
For Moscals — they're foreign folk, 
Bringing naught but grief.
The Moscal will love in jest,
And in jest abandon;
Return to his native land,
Leave the maid to slander . . .
If but alone, it could be borne,
But there's the old mother
Who gave her birth on this God's earth,
She, also, must suffer.
The heart languishes, though singing, 
Having its own reasons;
People though can't see the heart,
Their judgement — she's easy!
Fall in love, O dark-browed maidens,
But not with the Moscali,
For Moscals — they're foreign folk,
Cruel before your grief.

Katerina heeded not Her father, or mother,
Fell in love with a Moscal,
Trustfully adored him.
Young he was, her new-found love,
In the orchard meeting,
She destroyed herself, her future,
Yielded to entreaty.
Mother called to sup in vain,
The daughter unheeding;
Where she dallied with her love,
There she ended sleeping.
Night after night she lovingly 
Kissed her dark-eyed lover,
Till the village, full of talk,
Sneered at and maligned her.
Let them gossip if they will,
Let them prate of morals:
She's in love and doesn't hear 
The approach of sorrow.
Came the evil news at last —
The bugles commanded 
The Moscal to Turkish lands, ^*3)
Left Katrusya stranded 
Without warning, but indifferent 
That her braids were covered:
If she could sing for a loved one,
She could also suffer.
He had promised, her dark-browed one, 
That if death were lenient,
He would come back, he had promised —
And then Katerina
Would follow him to his land,
Forgetting her sorrows,
In the meantime, let the people 
Gossip and tell stories.
Katerina does not grieve —
Wipes the teardrops quietly,
When the girls without her sing 
On the village byways.
Katerina does not grieve —
Eyes swollen with weeping,
To the well for water goes 
When midnight comes creeping,
So her enemies won't see;
Then, the well-side reaching,
’Neath the guelder-rose she sings
A song sad, beseeching.
'Tis of Hryts, so dear her woe,
That the rose starts weeping.
Then returns — and glad indeed,
That the world lies sleeping.
Katerina does not grieve,
Not a worry phazes —
In a brand-new kerchief she 
Through the window gazes.
Katerina gazes, waiting,
Half a year goes plodding,
When the pain around her heart,
Stabs her youthful body.
Very ill lies Katerina,
Barely, barely breathing . . .
And then better — rocks a cradle 
Where a child lies sleeping.
Women's tongues with evil clacked,
Mothers sneering, laughing,
Jibed that all Moscals returning 
Slept with her in passing.
—You've a lovely dark-eyed girl,
Though now not alone,
In the corner she's attending,
One of Moscow's own.
A dark-browed one she achieved,
Taught him, and he learned . . .
Devil take you, chatterers,
And may ill befall,
Like this mother of whom you laugh 
For bearing a child!

Katerina, heart of mine!
Fate is cruel, unkind!
Where on earth can you go now 
With your orphan child?
Who will ask, or warmly greet 
You without a husband?
Father, mother — strangers are,
Difficult and stubborn!

Katerina, soon recovered;
Every day her eager gaze,
Through the window watched the roadway, 
As she rocked her tiny babe.
He doesn't come, he doesn't come . . .
Does she watch in vain?
She'd go to weep in the orchard,
But people will stare.
After sundown — Katerina 
In the orchard walks,
In her arms her son she carries,
And the past recalls.
— Here she waited for her love,
Here they lingered talking,
And there . . . and there . . . my son, my son! –
Her voice broke, and halted . . .

Greener grew the cherry trees 
In the orchard daily;
Once again to stroll its paths 
Ventures Katerina.
Without singing, now she walks,
Where she sang before,
When she waited for her love 
'Neath that cherry bower.
No more songs; the dark-browed maid 
Curses now her plight.
In the meantime evil tongues 
Freely vent their spite —
Daily grow their vicious tales.
How can she fight back?
If her loved one were but near,
He would stop their clack . . .
He's so far, her dark-browed love,
He can't hear, can't see,
How her foes all laugh at her,
How Katrusya weeps,
Did he die, her dark-browed one 
The Danube far beyond?
Or is he in Moscow now 
With another love?
No, it can't be that he's killed,
He's well, he's alive!
Where could he find other eyes 
Or brows dark as night?
In Moscow, so far away,
Far beyond the sea —
There's no other Katerina;
She gave in to grief! ...
Mother gave her fine dark brows, 
Dark eyes warm and deep,
But she couldn't give her child 
Happiness to keep.
Without fortune, a young maid — 
Like that meadow blossom,
Is burnt by sun, swayed by winds, 
Picked by all in passing.
Wash your fair face in your tears, 
In their bitter flow,
For the Moscals have gone home, 
Choosing other roads.

II.

At the tabje father sits 
Leaning on his arms;
Gazing not on God's fair earth,
Worry is his lot.
And beside him on a bench 
Sits the weeping mother,
Who faintly, through helpless tears,
Says to her young daughter:
— What, a wedding, darling child?
Where is your intended?
Where the candles, where the maids,
The best men, the elders?
Far in Moscow, dearest child!
Go and seek them yonder,
But don't tell the world's good folk 
That you have a mother.
Cursed the time and cursed the hour 
That witnessed your coming!
Had I known, I would have drowned you 
Early that same morning . . 
You'd have to a serpent yielded,
Not to a Moscal — as now ...
Daughter of mine, dearest child,
My sweet budding flower!
Like a berry, like a nestling,
I loved you and raised To disaster . . . 
O my daughter,
How have you behaved?
This my thanks . . . Go now, and search 
Your new in-law mother.
You refused to heed your own,
Now you'll heed another.
Go my daughter, find her now,
Greet her, win her love,
Happiness 'mong strangers seek,
Don't return to us!
Don't come back from that far land,
No, my dear child, never . . .
Then who'll lay my aching head 
'Neath the soil forever?
Who will o'er my body weep,
But my near and dear?
Who will plant a guelder rose 
O'er my lonely bier?
Who, but you, my sinful soul 
Will in prayers recall?
Daughter of mine, dearest one,
My beloved child!
Leave us now . . .
                               and barely, barely 
Her voice breathed to bless:
—    God be with you! — then collapsing 
She lay as in death …

Then the father old spoke up:
—    Why prolong the grief? —
Sobbing wildly, Katerina 
Dropped before his feet:
—    Your forgiveness, O my father,
For what I have done!
Your forgiveness, O my father,
My falcon beloved!
—    Let the Lord forgive you child 
And people benign;
Pray to him and go your way —
That would be most kind. —

Scarcely standing, she bowed low, 
Quietly left her home;
Father, mother, old, infirm,
Like orphans alone.
Walked beneath the cherry frees,
Sent to God a prayer,
Then a bit of earth she picked,
For her cross to bear;
Saying: — I will not return!
In a far-off land,
In strange earth, strange people will 
Bury me when dead;
Then this little bit of earth 
Will o'er my body lie,
My misfortune and my woe 
Will tell all passers-by . . .
Ah, don't tell, my little dove,
Wherever my grave,
Lest my sins might on this earth 
People entertain.
You won't tell . . . Then look who'll say, 
This mother was mine!
O my God! . . . O wicked fate!
Where, oh where to hide?
Ah, I'll hide, my little son,
Myself, I will drown.
Leaving you my sins to bear 
'Mong people alone,
Parentless! ... —
                   And through the village,
Katerina sobbed;
Walking, her head kerchief-covered,
Her child in her arms.
On the outskirts — her heart failed; 
Looking back again,
Shaking her head hopelessly,
Brokenly she wailed.
Like a poplar in the field 
By the road she stood,
Like the dewdrops just at sunrise,
So her teardrops flowed.
So bitterly, that the world
Was all hid in mist,
Only her son holding tightly 
She wept over, kissed.
And the child, so like an angel,
Feels the soft caress,
Knows not why, but hands outflung 
Seeks its mother's breast. 
The sun set behind the grove,
Spread its rosy beams,
Wiping her tears, she turned away,
Left ... as in a dream.
Gossiped long the village folk,
Many tales were told,
But they did not reach the ears,
Of the parents old . . .

So, on earth, do people act,
Using many ways!
One they bind, another knife,
One himself destroys ...
And for what? The good Lord knows, 
Earth, we know, is wide,
But how hard for one alone 
A shelter to find.
This one has been sold by fate 
To wander and roam,
And to this one has been left 
That, which is unknown.
Where the people, the good folk,
That the heart prepared 
To live with, accept and love? 
Vanished, disappeared!
Aye, the world has fortune,
But who knows her smile?
Aye, the world has freedom,
But whose to define?

Aye, the world has people 
Glittering with gold,
Seemingly — they're ruling,
Yet fortune don't know.
Nor fortune, nor freedom!
With boredom that's painful 
They don their fine clothes.
To weep — would be shameful.
Take your gold, your silver 
Rich, affluent be,
But I'll choose the tears —
To pour out my grief;
Drowning all misfortune 
As I gently weep,
Stamping out all fetters 
With my naked feet.
Then I will be happy,
Then I'll wealthy be,
When my darling dances 
To fair freedom's beat.

III.

The owls hoot, the forest slumbers,
Stars twinkle in splendour,
Through amaranth, by the wayside,
Gophers play and wander.
Good folk have long gone to rest,
Each his own way wearied:
Some — from success, some — from tears, 
All by darkness cherished.
Like a mother o'er her children,
Night has spread her cover;
How has she emhraced Katrusya:
In house, or in forest?
In a meadow, beneath the sheaves 
With her small son playing,

Or in a grove beside a log 
A lone wolf awaiting?
Better that these brows so dark,
Should be owned by none,
When because of them such sorrow,
Such grief must be borne!
And what further still awaits?
More hardships, much more!
Yellow sands will bar the way 
And folk that are foreign;
A harsh winter to endure ...
And he — should they meet,
Will he welcome Katerina,
Will his son he greet?
With him all would be forgotten, 
Hardships, sands, misfortune,
Like a mother, he'd receive her,
Like a brother, welcome.

We shall see, and we will hear,
Presently — I'll rest,
And the road to Moskovschina ^*4)
In the meantime ask.
A long distance, gentlemen, 
l know, realize!
Fairly makes the blood run cold 
When it comes to mind.
Once I measured it myself —
As if one could measure! . . .

I'd describe that tale of woe,
But who'd pay attention?
— Lying, they'd say, the so-and-so!
(But not to my face),
Just abusing our fair language,
Being irritating.
Yours the truth, good folk, all yours,
What's the use of knowing,
That which I would lay before you 
With eyes overflowing?
What's the use? All of us have 
Enough of olir own . . .
Begone with you! In the meantime 
A flint let us hone.
Have a smoke, so that, you know,
Worry is dispelled,
For its wrong to talk of things 
That nightmares compel!
Devil take the wretched mess!
Better to return
To where Katerina wanders
With Ivas, her son.

Beyond Kiev and the Dnieper,
Beside forest dark,
A Chumak ^*5) group wends its way 
Singing of Puhach. ^*6)
A young woman comes towards them,
A pilgrim, they guess,
But why the eyes red with weeping, 
Obvious distress?
A patched overcoat she wears,
A sack hangs behind,
In one hand a staff, the other 
Bears a sleeping child.
Encountering the Chumaks 
She covers the babe,
Then turns to them with: — Good people, 
Does this highway lead 
To Moscow's lands? Yes, it does,
Going far, young friend?
Right to Moscow; for Christ's sake,
Give a little help! —
She takes the coin, shamed to take 
Bounty from another.
Well then, what for? . . . The child, of course,
She's the baby's mother?
Once more in tears she journeys on,
In Brovaryakh rests,
There, for her son, she spends the coin 
On some ginger-bread.
A long time, the wretched maid
 Walked, and asked her way;
And times there were when 'neath a fence 
She slept with her babe ...

See what hazel eyes can lead to, when yearning: 
So that by strange fences their tears can be shed. 
Then beware, young maidens, repent while it's early, 
So that you, as well, to search won't be led,
So that you won't seek, as Katrya is seeking . . . 
That you need not ask why people, ill-treating, 
Won't offer a pillow for a weary head.

Do not ask, O dark-browed maidens,
For people won't tell;
Whom God punishes on earth,
They punish as well . . .
People act just like those branches 
Bending in the breeze.
The sun shines on the poor orphan 
(Shines, but gives no heat) —
People would cut off the sunlight,
Had they but the power,
So its rays won’t reach the orphan,
Lighten the dark hour.
But whatever for, good Lord!
Why on earth to languish?
What has she done to the people,
What are they demanding?
That she should weep! O my heart!
Don't weep Katerina,
Don't show the world your bitter tears,
Endure, don't surrender!
But so your sweet face won't fade,
So dark-browed and fair,
In the forest, just at sunrise,
Bathe it with your tears.
Bathing thus — you won't be seen,
Won't be cause for glee;
And the heart will find release,
When tears can flow free.

Such is grief, misfortune, observe well, young maidens, 
Jesting, the Moscal, left Katrya behind.
Trouble doesn't see, with whom it is jesting,
And people, though seeing, will not sympathize.
—    Let her go to ruin, they say, the loose creature,
If she couldn't keep her honour intact! —
So keep your good name, loves, that some evil hour
 Won't lead you to searching a Moscal who left.

Where does Katrya wander?
Her nights she spent under fences,
Rising in the early dawn,
Hastening to Moscovschina,
When suddenly! . . . Winter comes.
The storm whistles through the meadows,
But Katrya plods on,
Bast-shoes on her feet — what grief! —
A thin coat for warmth.
Limping now, Katrusya walks;
Staring — in a daydream . . .
Obviously — they're Moscals .
Oh grief! Her heart fails her . . .
She flew forward, to encounter,
To ask — Is he here,
My Ivan, my dark-browed one?
—    We don't know — they sneer.
And as usual for Moscals,
They clowned, laughed and jeered,
—    Oh you woman! Oh our lads!
Who won't they mislead! —
Katerina stood and gazed:
—    You're people, I see!
Don't cry, my son, my disaster!
What will be, will be.
I'll go on — I will continue,
And we may meet yet,
Then, my dove, I'll hand you over,
As for me, there's death. —

The blizzard howls, roars and thunders,
Through the meadows sweeping;
Katrya, standing in its centre,
Can't control her weeping.
The storm, finally exhausted,
Breathes in deeper sighs;
Katerina would weep further,
But her tears have dried.
She looks down upon her child,
Showered by her woe,
Blooming like a rosy flower 
In the morning dew.
Katerina looks and smiles,
A smile painful, torn,
With bitterness — which by the heart 
Treacherously coils.
Silently, she scans the scene;
Ah — a grove looms black,
And beside it, by the roadside,
Perchance there's a shack.
— Come, my son, the darkness falls,
Maybe this homestead 
Will welcome us; 
And if not,
Then outdoors we'll bed.
Under its walls we will sleep.
Ah Ivan, my son!
Where will you be sleeping then,
When your mother's gone?
Outdoors, with the dogs, my son,
Their affection seek!
Dogs are vicious, they may bite,
But they will not speak,
Will not gossip, will not laugh ...
Sleep and share their food . .
Oh my poor, my aching head!
What am I to do? —

A young orphan dog has his own cross to bear, 
Good words do exist for the orphan on earth;
But he's sworn at, beaten, to bondage compelled,
To ask of the mother, none will, e'en in mirth.
But Ivas will be asked, very early indeed,
Before the poor lad even learns how to talk.
On whom do the dogs vent their spleen on the street? 
Who by the picket sits ragged and starved?
And who leads the beggar? The dark bastard child . . . 
His only good fortune — his handsome dark eyes,
But even with those jealous people find fault.

IV.

Throughout ravine and mountainside,
Like those old men with foreheads bald, 
Stands ancient oaks from Hetman 7) times. 
There is a dam, with willows lined.
The pond 'neath ice is fettered solid,
As is the water-hole — ice-bound . . .
Like a disc of glowing scarlet,
Through cloud the sun's bright fire broods, 
The wind blows high; Its unleashed might 
Effaces all; the world is white . . .
Its moaning fills the wintry woods.

The gale, howling fiercely, whistles, 
Through the forest wailing;
Like the sea, snow-covered fields 
In white, roll unending.
The armed watchman left his hut,
The woods to inspect,
But not a chance! So vile the storm,
The world's indistinct.
—    Aha, quite a fugue, I see!
To hell with inspection!
Back to the hut . . . But what's this? 
Hundreds, devil take them!
An evil one sent them here,
As if they were needed.
Come, my dear! Just look at them, 
Snow-covered and freezing!
—    What, Moscals? . . . Where the Moscals?
—    What is this? Take care! . . .
—    Where the Moscals, where are the lads?
—    See, just over there! —
On winged feet sped Katerina,
Coatless, unattired,
—    Right properly those Moscals 
Must have filled her mind,
For all night that's all one hears,
Is his name, while sleeping. —
Over stumps and snow-drifts high 
She flew, barely breathing.
Standing barefoot on the roadway,
She wiped her damp brow,
The Moscals approached to meet her,
As one, on their mounts.
—    Oh, my grief! My unkind fate! —
To them . . . When she noticed —
The officer at their head.
—    Ivan, my beloved!
My sweetheart, my dearest one!
Where have you delayed? —
She ran forward . . . grasped his stirrup . . .
He turned a cold gaze —
Then drove his spurs into his mount.
—    But why turn aside?
Did you forget Katerina?
Don't you recognize?
Look at me then, my sweet dove,
Look me in the face:
It's Katrusya — your beloved,
Why then, spur away?
But he drove his horse ahead,
Ignored her completely.
—    Wait a bit, my dear, my dove!
Look — I am not weeping.
Don't you know me, my Ivan?
Sweetheart, look at me.
Swear to God, it's I — Katrusya!
—    You fool, let me be!
Take her away, she's insane!
—    Oh my God! Ivan!
Are you then forsaking me?
But you swore your love!
—    Take her away! Why do you wait?
—    Who me? Me to take?
Whatever for, tell me, love,
To whom will you give 
Your Katrusya, who with you 
In the orchard loved,
Your Katrusya, who for you 
Bore an infant son?
My father, my brother dear!
Don't cast me aside!
I will be your servant-girl . . .
Take another bride . . .
With the world ... I will forget,
That I had a lover,
That I bore for you a son,
An unmarried mother . . .
A mother unwed . . . What shame!
For that am I ruined!
Abandon me, and forget me,
But your son don't spurn.
You won't leave then? Dearest heart, 
Don't run off from me . . .
I'll bring to you your little son. —
The stirrup she freed
And to the house. Then returning,
Their son with her brings,
Bedraggled and wet with tears,
The poor little thing.
—    Here he is, just look at him!
Where are you? You're hiding?
Fled! Not here! His son, his son,
A father's deserting!
Oh my God! My little child!
Where shall I go now?
Moscaliki! My dear lads!
Please take him along;
Don't shun the babe, my good fellows: 
He's an orphan now;
Take him and deliver him 
To the one in charge.
Take him ... Or I'll leave him too,
As his father left —
May this wicked, evil deed 
Never let him rest!
In sinfulness to God's world 
You were given birth;
Grow up then, to taunts and laughter! — 
She placed him to earth.
—    Remain here to find your father,
I've already tried ... —
Then quick she fled from road to woods! 
Left the child behind. 
Crying, poor soul . . . And the Moscals, 
Indifferent, went on.
Which was as well, for his cries 
Brought the woodsmen 'round.

Barefoot through the forest, Katrya 
Sped, and wildly weeping,
Alternately, she cursed Ivan,
Crying, then beseeching.
Coming to the forest edge;
She paused, looked around —
The ravine . . . She flew . . . and stopped 
Silent on the pond.
— Accept, O Lord, my sinful soul,
And you — you, my body! —
The water splashed! And 'neath the ice 
Deep the ripples eddied.

So the dark-browed Katerina 
Found what she was seeking!
The wind howled across the gully 
All traces erasing.

It's not the wind, that violent 
The giant oak tree fells;
There's no sorrow, there's no grief 
When a mother dies;
Not orphans, the little ones,
Burying her remains:
They are left with their good name,
With their mother's grave.
And if people cruel will jeer,
At the orphaned tot, —
It can weep upon the grave,
Ease its aching heart.
But for him, for him, on earth,
What for him remains,
Whom the father has not seen,
The mother disclaimed?
What is left the bastard child?
Who will kindly speak?
No family and no home —
Just sands, highways, grief .
Noble features and dark brows . . .
What for? To be known!
A portrait made, then not hidden . . . 
May it lose its glow!

V.

The Kobzar had turned to Kiev, 
When he stopped to rest.
Hung about with many sacks 
Was the guide who led —
A small child who, by his side, 
Dozed in the hot sun,
In the meantime, the old Kobzar 
Sang his hymns to God.
All who ride, or walk — don't pass:
Some a bun, some coins,
Give to the man, but the girls 
Gave theirs to the boy.
Stared at him, the dark-browed maids — 
Barefoot and forlorn,
—    She gave him dark brows, they said, 
But good fortune scorned! —

Along the road to the city 
A coach of six passes,
And inside the mistress sits 
With children and master.
Pausing opposite the beggars —
The whirling dust settles.
Ivas runs, for from the window 
A hand, waving, beckons.
Giving Ivas a few coins,
The lady's enchanted.
The lord glanced . . . then turned away . . .
The brute, he remembered,
Recognized the slim dark brows,
The dark eyes so tender . . .
Recognized his little son,
But would not accept him.
The lady asks, what's your name?
—    Ivas. — What a darling! —
The coach moved, leaving Ivas 
In the dust, now swirling . . .
Having added what they got,
They rose, wretched, tired,
Crossed themselves toward the sunrise 
Then tramped down the highway.

(St. Petersburg, 1838.)

Тарас Шевченко

КАТЕРИНА

Поема

Василию Андреевичу Жуковскому 
на память 22 апреля 1838 года

 
 
І

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями ,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине —
Якби сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що привела на світ божий,
Мусить погибати.
Серце в'яне співаючи,
Коли знає за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть — ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Знущаються вами.
 
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чує;
Де жартує з москаликом,
Там і заночує.
Не дві ночі карі очі
Любо цілувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собі тії люде
Що хотять говорять:
Вона любить, то й не чує,
Що вкралося горе.
Прийшли вісти недобрії —
В поход затрубили.
Пішов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як співати,
Любо й потужити.
Обіцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обіцявся вернутися.
Тойді Катерина
Буде собі московкою,
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде
Що хотять говорять.
Не журиться Катерина —
Слізоньки втирає,
Бо дівчата на улиці
Без неї співають.
Не журиться Катерина —
Вмиється сльозою,
Возьме відра, опівночі
Піде за водою,
Щоб вороги не бачили;
Прийде до криниці,
Стане собі під калину,
Заспіває Гриця.
Виспівує, вимовляє,
Аж калина плаче.
Вернулася — і раденька,
Що ніхто не бачив.
Не журиться Катерина
І гадки не має —
У новенькій хустиночці
В вікно виглядає.
Виглядає Катерина...
Минуло півроку;
Занудило коло серця,
Закололо в боку.
Нездужає Катерина,
Ледве-ледве дише...
Вичуняла та в запічку
Дитину колише.
А жіночки лихо дзвонять,
Матері глузують,
Що москалі вертаються
Та в неї ночують:
«В тебе дочка чорнобрива,
Та ще й не єдина,
А муштрує у запічку
Московського сина.
Чорнобривого придбала...
Мабуть, сама вчила...»
Бодай же вас, цокотухи,
Та злидні побили,
Як ту матір, що вам на сміх
Сина породила.
 
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітає
Без милого в світі?
Батько, мати — чужі люде,
Тяжко з ними жити!
 
Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядає на улицю,
Колише дитинку;
Поглядає — нема, нема...
Чи то ж і не буде?
Пішла б в садок поплакати,
Так дивляться люде.
Зайде сонце — Катерина
По садочку ходить,
На рученьках носить сина,
Очиці поводить:
«Отут з муштри виглядала,
Отут розмовляла,
А там... а там... сину, сину!»
Та й не доказала.
Зеленіють по садочку
Черешні та вишні;
Як і перше виходила,
Катерина вийшла.
Вийшла, та вже не співає,
Як перше співала,
Як москаля молодого
В вишник дожидала.
Не співає чорнобрива,
Кляне свою долю.
А тим часом вороженьки
Чинять свою волю —
Кують речі недобрії.
Що має робити?
Якби милий чорнобривий,
Умів би спинити...
Так далеко чорнобривий,
Не чує, не бачить,
Як вороги сміються їй,
Як Катруся плаче.
Може, вбитий чорнобривий
За тихим Дунаєм;
А може — вже в Московщині
Другую кохає!
Ні, чорнявий не убитий,
Він живий, здоровий...
А де ж найде такі очі,
Такі чорні брови?
На край світа, в Московщині,
По тім боці моря,
Нема нігде Катерини;
Та здалась на горе!..
Вміла мати брови дати,
Карі оченята,
Та не вміла на сім світі
Щастя-долі дати.
А без долі біле личко —
Як квітка на полі:
Пече сонце, гойда вітер,
Рве всякий по волі.
Умивай же біле личко
Дрібними сльозами,
Бо вернулись москалики
Іншими шляхами.
 
II
 
Сидить батько кінець стола,
На руки схилився;
Не дивиться на світ божий:
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослоні,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляє доні:
«Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схід сонця
Була б утопила...
Здалась тоді б ти гадині,
Тепер — москалеві...
Доню моя, доню моя,
Цвіте мій рожевий!
Як ягодку, як пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько... Доню моя,
Що ти наробила?..
Оддячила!.. Іди ж, шукай
У Москві свекрухи.
Не слухала моїх річей,
То її послухай.
Іди, доню, найди її,
Найди, привітайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю...
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на могилі
Червону калину?
Хто без тебе грішну дуту
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе!
Іди од нас...»
Ледве-ледве
Поблагословила:
«Бог з тобою!» — та, як мертва,
На діл повалилась...
 
Обізвався старий батько:
«Чого ждеш, небого?»
Заридала Катерина
Та бух йому в ноги:
«Прости мені, мій батечку,
Що я наробила!
Прости мені, мій голубе,
Мій соколе милий!»
«Нехай тебе бог прощає
Та добрії люде;
Молись богу та йди собі —
Мені легше буде».
 
Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
Пішла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землі під вишнею,
На хрест почепила;
Промовила: «Не вернуся!
В далекому краю,
В чужу землю, чужі люде
Мене заховають;
А своєї ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже...
Не розказуй, голубонько!
Де б ні заховали,
Щоб грішної на сім світі
Люди не займали.
Ти не скажеш... ось хто скаже,
Що я його мати!
Боже ти мій!.. лихо моє!
Де мені сховатись?
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!..»
 
Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села — серце мліє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, .стала в полі
При битій дорозі;
Як роса та до схід сонця,
Покапали сльози,
За сльозами за гіркими
І світа не бачить,
Тілько сина пригортає,
Цілує та плаче.
А воно, як янгелятко,
Нічого не знає,
Маленькими ручицями
Пазухи шукає.
Сіло сонце, з-за діброви
Небо червоніє;
Утерлася, повернулась,
Пішла... тілько мріє.
В селі довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих річей
Ні батько, ні мати...
 
Отаке-то на сім світі
Роблять людям люде!
Того в'яжуть, того ріжуть,
Той сам себе губить...
А за віщо? Святий знає.
Світ, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись
В світі одиноким.
Тому доля запродала
Од краю до краю,
А другому оставила
Те, де заховають.
Де ж ті люде, де ж ті добрі,
Що серце збиралось
З ними жити, їх любити?
Пропали, пропали!
 
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі —
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі не знають, —
Ні долі, ні волі!
З нудьгою та з горем
Жупан надівають,
А плакати — сором.
Возьміть срібло-злото
Та будьте багаті,
А я візьму сльози —
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!
 
III
 
Кричать сови, спить діброва,
Зіроньки сіяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрі люде,
Що кого втомило:
Кого — щастя, кого — сльози,
Все нічка покрила.
Всіх покрила темнісінька,
Як діточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лісі, чи в хаті?
Чи на полі під копою
Сина забавляє,
Чи в діброві з-під колоди
Вовка виглядає?
Бодай же вас, чорні брови,
Нікому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
А що дальше спіткається?
Буде лихо, буде!
Зустрінуться жовті піски
І чужії люде;
Зустрінеться зима люта...
А той чи зустріне,
Що пізнає Катерину,
Привітає сина?
З ним забула 6 чорнобрива
Шляхи, піски, горе:
Він, як мати, привітає,
Як брат, заговорить...
 
Побачимо, почуємо...
А поки — спочину
Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю.
Попоміряв і я колись —
Щоб його не мірять!..
Розказав би про те лихо,
Та чи то ж повірять!
«Бреше, — скажуть, — сякий-такий!
(Звичайно, не в очі),
А так тілько псує мову
Та людей морочить».
Правда ваша, правда, люде!
Та й нащо те знати,
Що сльозами перед вами
Буду виливати?
Нащо воно? У всякого
І свого чимало...
Цур же йому!.. А тим часом
Кете лиш кресало
Та тютюну, щоб, знаєте,
Дома не журились.
А то лихо розказувать,
Щоб бридке приснилось!
Нехай його лихий візьме!
Лучче ж поміркую,
Де то моя Катерина
З Івасем мандрує.
 
За Києвом, та за Дніпром,
Попід темним гаєм,
Ідуть шляхом чумаченьки,
Пугача співають.
Іде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощі.
Чого ж смутна, невесела,
Заплакані очі?
У латаній свитиночці,
На плечах торбина,
В руці ціпок, а на другій
Заснула дитина.
Зустрілася з чумаками,
Закрила дитину,
Питається: «Люде добрі,
Де шлях в Московщину?»
«В Московщину? оцей самий.
Далеко, небого?»
«В саму Москву, Христа ради,
Дайте на дорогу!»
Бере шага , аж труситься:
Тяжко його брати!..
Та й навіщо?.. А дитина?
Вона ж його мати!
Заплакала, пішла шляхом,
В Броварях спочила7
Та синові за гіркого
Медяник купила.
Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;
Було й таке, що під тином
З сином ночувала...
Бач, на що здалися карі оченята:
Щоб під чужим тином сльози виливать!
Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукає...
Тоді не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать.
 
Не питайте, чорнобриві,
Бо люде не знають;
Кого бог кара на світі,
То й вони карають...
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.
Сиротині сонце світить
(Світить, та не гріє) —
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сироті не світило,
Сльози не сушило.
А за віщо, боже милий!
За що світом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!.. Серце моє!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
А щоб личко не марніло
З чорними бровами —
До схід сонця в темнім лісі
Умийся сльозами.
Умиєшся — не побачать,
То й не засміються;
А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.
 
Отаке-то лихо, бачите, дівчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким їй жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
«Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,
Коли не зуміла себе шанувать».
Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,
Щоб не довелося москаля шукать.
Де ж Катруся блудить?
Попідтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспішала в Московщину;
Аж гульк — зима впала.
Свище полем заверюха,
Іде Катерина
У личаках — лихо тяжке! —
І в одній свитині.
Іде Катря, шкандибає;
Дивиться — щось мріє...
Либонь, ідуть москалики...
Лихо!.. серце мліє —
Полетіла, зустрілася,
Пита: «Чи немає
Мого Йвана чорнявого?»
А ті: «Мьі не знаєм».
І, звичайно, як москалі,
Сміються, жартують:
«Ай да баба! ай да наши!
Кого не надуют!»
Подивилась Катерина:
«І ви, бачу, люде!
Не плач, сину, моє лихо!
Що буде, то й буде.
Піду дальше — більш ходила..
А може, й зустріну;
Оддам тебе, мій голубе,
А сама загину».
 
Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;
Стоїть Катря серед поля,
Дала сльозам волю.
Утомилась заверюха,
Де-де позіхає;
Ще б плакала Катерина,
Та сліз більш немає.
Подивилась на дитину:
Умите сльозою,
Червоніє, як квіточка
Вранці під росою.
Усміхнулась Катерина,
Тяжко усміхнулась:
Коло серця — як гадина
Чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась;
Бачить — ліс чорніє,
А під лісом, край дороги,
Либонь, курінь мріє.
«Ходім, сину, смеркається,
Коли пустять в хату;
А не пустять, то й надворі
Будем ночувати.
Під хатою заночуєм,
Сину мій Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мій синочку,
Кохайся надворі!
Собаки злі, покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть сміючися...
З псами їсти й пити...
Бідна моя головонько!
Що мені робити?»
 
Сирота-собака має свою долю,
Має добре слово в світі сирота;
Його б'ють і лають, закують в неволю,
Та ніхто про матір на сміх не спита,
А Йвася спитають, зараннє спитають,
Не дадуть до мови дитині дожить.
На кого собаки на улиці лають?
Хто голий, голодний під тином сидить?
Хто лобуря водить? Чорняві байстрята...
Одна його доля — чорні бровенята,
Та й тих люде заздрі не дають носить.
 
IV
 
Попід горою, яром, долом,
Мов ті діди високочолі,
Дуби з гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби в ряд,
Ставок під кригою в неволі
І ополонка - воду брать...
Мов покотьоло- червоніє,
Крізь хмару - сонце зайнялось.
Надувся вітер; як повіє —
Нема нічого: скрізь біліє...
Та тілько лісом загуло.
 
Реве, свище заверюха.
По лісу завило;
Як те море, біле поле
Снігом покотилось.
Вийшов з хати карбівничий,
Щоб ліс оглядіти,
Та де тобі! таке лихо,
Що не видно й світа.
«Еге, бачу, яка фуга!
Цур же йому я лісом!
Піти в хату... Що там таке?
От їх достобіса!
Недобра їх розносила,
Мов справді за ділом.
Ничипоре! дивись лишень,
Які побілілі!»
«Що, москалі?.. Де москалі?»
«Що ти? схаменися!»
«Де москалі, лебедики?»
«Та он, подивися».
Полетіла Катерина
І не одяглася.
«Мабуть, добре Московщина
В тямку їй далася!
Бо уночі тілько й знає,
Що москаля кличе».
Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише,
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
А москалі їй назустріч,
Як один, верхами.
«Лихо моє! доле моя!»
До їх... коли гляне —
Попереду старший їде.
«Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?»
Та до його... за стремена...
А він подивився,
Та шпорами коня в боки.
«Чого ж утікаєш?
Хіба забув Катерину?
Хіба не пізнаєш?
Подивися, мій голубе,
Подивись на мене:
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?»
А він коня поганяє,
Нібито й не бачить.
«Постривай же, мій голубе!
Дивись — я не плачу.
Ти не пізнав мене, Йване?
Серце, подивися,
Їй же богу, я Катруся!»
«Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!»
«Боже мій! Іване!
І ти мене покидаєш?
А ти ж присягався!»
«Возьмите прочь! Что ж вьі стали?
«Кого? мене взяти?
За що ж, скажи, мій голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мій батечку, мій братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобі стану...
З другою кохайся...
З цілим світом... Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала...
Покриткою... який сором!
І за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?.. Серце моє,
Не втікай од мене...
Я винесу тобі сина».
Кинула стремена
Та в хатину. Вертається,
Несе йому сина.
Несповита, заплакана
Сердешна дитина.
«Осьде воно, подивися!
Де ж ти? заховався?
Утік!.. нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мій!.. Дитя моє!
Де дінусь з тобою?
Москалики!голубчики!
Возьміть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьміть його та оддайте
Старшому за сина,
Возьміть його... бо покину,
Як батько покинув, —
Бодай його не кидала
Лихая година!
Гріхом тебе на світ божий
Мати породила;
Виростай же на сміх людям! —
На шлях положила. —
Оставайся шукать батька,
А я вже шукала».
Та в ліс з шляху, як навісна!
А дитя осталось,
Плаче бідне... А москалям
Байдуже; минули.
Воно й добре; та на лихо
Лісничі почули.
 
Біга Катря боса лісом,
Біга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся;
Кругом подивилась
Та в яр... біжить... серед ставу
Мовчки опинилась.
«Прийми, боже, мою душу,
А ти — моє тіло!»
Шубовсть в воду!.. Попід льодом
Геть загуркотіло.
 
Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вітер понад ставом —
І сліду не стало.
 
То не вітер, то не буйний,
Що дуба ламає;
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирає;
Не сироти малі діти,
Що неньку сховали:
Їм зосталась добра слава,
Могила зосталась.
Засміються злії люде
Малій сиротині;
Виллє сльози на могилу —
Серденько спочине.
А тому, тому на світі,
Що йому зосталось,
Кого батько і не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюкові?
Хто з ним заговорить?
Ні родини, ні хатини;
Шляхи, піски, горе...
Панське личко, чорні брови..
Нащо? Щоб пізнали!
Змальовала, не сховала...
Бодай полиняли!
 
V
 
Ішов кобзар до Києва
Та сів спочивати,
Торбинками обвішаний
Його повожатий.
Мале дитя коло його
На сонці куняє,
А тим часом старий кобзар
І с у с а співає.
Хто йде, їде — не минає:
Хто бублик, хто гроші;
Хто старому, а дівчата
Шажок міхоноші.
Задивляться чорноброві —
І босе, і голе.
«Дала, — кажуть, — бровенята,
Та не дала долі!»
Іде шляхом до Києва
Берлин шестернею,
А в берлині господиня
З паном і сем'єю.
Опинився против старців —
Курява лягає.
Побіг Івась, бо з віконця
Рукою махає.
Дає гроші Івасеві,
Дивується пані.
А пан глянув... одвернувся..
Пізнав, препоганий,
Пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята...
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита пані, як зоветься?
«Івась», — «Какой милый!»
Берлин рушив, а Івася
Курява покрила...
Полічили, що достали,
Встали сіромахи,
Помолились на схід сонця,
Пішли понад шляхом.

(1838 р., С.-Петербург.)