Poem "Perebendya", Taras Shevchenko (translated by John Weir)

Taras Shevchenko

PEREBENDYA ^[1]

("Perebendya" / "Перебендя")

Translated by John Weir

Old Perebendya, minstrel blind,
Is known both near and far.
He wanders all the country ’round 
And plays on his kobza.
The people know the man who plays, 
They listen and are glad,
Because he chases gloom away,
Though he himself is sad.
No matter what the weather holds,
His days and nights he spends 
Without a shelter out-of-doors; 
Misfortune dogs his steps,
And mocks his head with silver thatched, 
But he no longer heeds;
He seats himself beside a hedge 
And sings, "Oh rustling leaves!"
And singing, how he’s all alone 
He thinks and bows his head,
As melancholy sears his soul,
Alone beside the hedge.
That’s what old Perebendya’s like,
He’s very changeful, too:
He’ll sing about heroic deeds,
Then change to comic tunes;
To maidens on the common grass 
He’ll sing of love and spring,
And at the inn for merry lads 
Good rousing songs he’ll sing;
For married couples at a feast 
(Where mother-’n-law is strict)
Such songs as tell of women’s grief 
And hardship he will pick;
At market-place — of Lazarus ^[2],
Or else, a mournful lay
(So that the memory should live)
Of how the Sich was razed ^[3].
So that’s what Perebendya’s like,
Capricious in old age:
He’ll sing a merry song and then 
To one of tears he’ll change.
Asweeping freely o’er the steppes,
The wind blows from afar.
Upon a mound the minstrel sits 
And plays on his kobza.
The boundless steppes, blue as the sea,
Reach out on every side;
The grave mounds also stretch away 
Till they are lost to sight.
His grey moustache and thatch of hair 
The wind blows every way,
Then it subsides and lends an ear 
To the old minstrel’s lay,
His heart’s wild beat, the tears of sightless eyes ... 
Then blows again....
This is his hide-away 
Amid the steppe where nobody can spy 
And where his words are scattered o’er the plains 
Away from human ears, the sacred words 
Pronounced in free communion with God,
The praises sung in homage to the Lord.
His thoughts the while go floating on a cloud, 
Like eagles in the blue they soar o’erhead 
Till with their wings the very sky is churned;
They rest upon the sun and ask where it
Retires at night, how rises in the mom:
They listen as the sea its tale unfolds,
"Why are you mute?" they ask the mountain top,
Then back to the sky, for earth’s full of woe,
In all the wide, wide world there’s not a spot
For him who all things knows and hears and sees -
The secrets of the sun, and sea, and fields -
No one to bid him welcome with his heart.
He’s all alone, as is the sun alone.
The people know him and they let him be...
But if they learned how he, alone, intones
Songs in the steppe, converses with the sea -
They would make sport of words that are divine,
And call him mad and from their midst they’d drive
Him off to die. "Go to the sea!" they’d say.
You’re doing right, my minstrel friend,
You’re doing right, I know,
That to the grave mound in the steppe
To talk and sing you go!
Keep going there, my nearty one,
Until the day your heart
Falls fast asleep, and sing your songs
Where you will not be heard.
And that the people shouldn’t shy
You must indulge them, friend!...
So dance the way the master says -
The money’s his to spend.
So that’s what Perebendya’s like,
Capricious in old age:
He’ll sing a wedding song and then
To one of grief he’ll change.

Тарас Шевченко

   ПЕРЕБЕНДЯ

 (Є. П. Гребінці)

Перебендя старий, сліпий –
Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.
А хто грає, того знають
І дякують люди:
Він їм тугу розганяє,
Хоть сам світом нудить.
По-під тинню сіромаха
І днює й ночує; –
Нема йому в світі хати;
Недоля жартує
Над старою головою,
А йому байдуже!
Сяде собі, заспіває:
„Ой не шуми, луже!”
Заспіває, та й згадає,
Що він сиротина,
Пожуриться, посумує,
Сидячи під тином.

Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний! 
Заспіває про „Чалого”,
На „Горлицю” зверне;
З дівчатами на вигоні
„Гриця” та „веснянку”,
А у шинку з парубками –
„Сербина”, „Шинкарку”;
З жонатими на бенкеті
(Де свекруха злая)
Про тополю – лиху долю,
А потім – „У гаю”;
На базарі – про „Лазаря”,
Або, щоб не знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйнували.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний:
Заспіває, засміється,
А на сльози зверне.

Вітер віє – повіває,
По полю гуляє, –
На могилі кобзарь сидить
Та на кобзі грає,
Кругом його степ, як море
Широке, синіє;
За могилою – могила,
А там – тілько мріє.
Сивий ус, стару чуприну
Вітер розвіває,
То приляже та послуха,
Як кобзарь співає,
Щоб вітер по полю слова розмахав,

Як серце сміється, сліпі очі плачуть...
Послуха, повіє...
Старий заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб люди не чули, – бо то Боже бачив,
То серце по волі з Богом розмовля,
То серце щебече Господню славу,
А думка край світа на хмарі гуля.
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими бьє,
Спочине на сонці, його запитає: 
Де воно ночує? Як воно встає?
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: чого ти німа?
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на їй, широкій, куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
Що море говорить, де сонце ночує, –
Його на сім світі ніхто не прийма!
Один він між нами, як сонце високе;
Його знають люди, бо носить земля.
А як-би почули, що він, одинокий, 
Співа на могилі, з морем розмовля, –
На Божеє слово вони б насміялись,
Дурним би назвали, од себе б прогнали:
„Нехай по-над морем”, сказали б, „гуля!”

Добре єси, мій кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що співати-розмовляти
На могилу ходиш!
Ходи собі, мій голубе,
Поки не заснуло
Твоє серце, та виспівуй,
Щоб люди не чули!
А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!
„Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий”.

Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває весільної,
А на сльози зверне.