"Katerina", poem of Taras Shevchenko (translated by John Weir)


 

Катерина. Kateryna. Кохайтеся чорнобриві. Katerina, poem of Taras Shevchenko. Translated into English by John Weir

 

Taras Shevchenko

KATERINA 

("Катерина" / "Кохайтеся, чорнобриві"

"Kateryna" / "Kokhaytesya, chornobryvi")

 

Translated by John Weir

 

 

KATERINA 

To Vasily Andreyevich Zhukovsky [1] *
in memory of April 22, 1838

І

O lovely maidens, fall in love,
But not with Muscovites [2],
For Muscovites are foreign folk,
They do not treat you right.
A Muscovite will love for sport,
And laughing go away;
He’ll go back to his Moscow land 
And leave the maid a prey 
To grief and shame... 
It could be borne 
If she were all alone,
But scorn is also heaped upon 
Her mother frail and old.
The heart e’en languishing can sing – 
For it knows how to wait;
But this the people do not see:
“A strumpet!“ they will say.
O lovely maidens, fall in love,
But not with Muscovites,
For Muscovites are foreign folk,
They leave you in a plight.
Young Katerina did not heed 
Her parent’s warning words,
She fell in love with all her heart,
Forgetting all the world.    

The orchard was their trysting-place; 
She went there in the night 
To meet her handsome Muscovite, 
And thus she ruined her life.
Her anxious mother called and called 
Her daughter home in vain;
There where her lover she caressed, 
The whole night she remained.
Thus many nights she kissed her love 
With passion strong and true,
The village gossips meanwhile hissed: 
“A girl of ill repute!”
Let people talk, let gossips prate,
She does not even hear:
She is in love, that’s all she cares,
Nor feels disaster near.
Bad tidings came of strife with Turks, 
The bugles blew one morn:
Her Muscovite went off to war,
And she remained at home.
A kerchief o’er her braids they placed 
To show she’s not a maid,
But Katerina does not mind,
Her lover she awaits.
He promised her that he’d return 
If he was left alive,
That he’d come back after the war – 
And then she’d be his wife,
An army bride, a Muscovite 
Herself, her ills forgot,
And if in meantime people prate, 
Well, let the people talk!
She does not worry, not a bit – 
The reason that she weeps 
Is that the girls at sundown sing 
Without her on the streets.
No, Katerina does not fret – 
And jet her eyelids swell,
And she at midnight goes to fetch

The water from the well
So that she won’t by foes be seen;
When to the well she comes,
She stands beneath the snowball-tree 
And sings such mournful songs,
Such songs of misery and grief,
The rose .itself must weep.
Then she comes home - content that she 
By neighbours was not seen.
No, Katerina does not fret.
She's carefree as can be -
With her new kerchief on her head
She looks out on the street.
So at the window day by day 
Six months she sat in vain....
With sickness then was overcome,
Her body racked with pain.
Her illness very grievous proved.
She barely breathed for days ...
When it was over - by the stove 
She rocked her tiny babe.
The gossips’ tongues now got free rein. 
The other mothers jibed 
That soldiers marching home again 
At her house spent the night.
“Oh, you have reared a daughter fair. 
And not alone beside 
The stove she sits - she’s drilling there 
A little Muscovite.
She found herself a brown-eyed son... 
You must have taught her how!...
Oh fie on ye, ye prattle tongues,
I hope yourselves you’ll feel 
Someday such pains as she who bore 
A son that you should jeer!
Oh, Katerina, my poor dear!
How cruel a fate is thine!

Where, with a fatherless young child, 
A haven will you find?
Who’ll ask you in and welcome you, 
No husband at your side?
Your parents now are - strangers too, 
It's hard with them to 'bide!
Now Katerina’s well again;
Again out on the street
She gazes through the window pane,
While rocks her babe to sleep;
She looks in vain as days pass by.... 
Will it, then, never be?
She’d to the orchard go to cry 
If people didn’t see.
At sunset Katerina goes
To their old trysting-spots,
Her baby cuddled in her arms,
And whispers as she walks:
“I waited here for him to come,
And here we stood and spoke,
While here... oh here... my son, my son!” 
And then her voice is choked.

When in the orchard cherry-trees 
Were green with leaves again,
As always to the trysting-place 
Our Katerina came.
But now her heart’s no longer light 
And now she sings no more,
As waiting for her Muscovite 
She did the spring before.
Now Katerina does not sing,
But curses her sad fate.
Ill-wishers in the meantime give 
Free rein to spite and hate – 
They are preparing evil things.
What can she undertake?
Her lover’d put a stop to this....
But he is far away,

He does not know that heartless folk 
Harass his promised bride,
He does not see, he does not know 
How Katerina cries.
Perhaps her lover’s lying dead 
Beyond the Danube wide;
Or maybe - back in Moscow land 
He has another bride!
No, he’s not killed, he is alive – 
It can’t be otherwise!
And where another could he find 
With such fair face and eyes?
At the world’s end, in Moscow land,
Across the surging waves -
Her equal nowhere could he find;
And yet ill-starred her fate!...
Her mother gave her a fair face,
And lovely eyes bestowed?
Yet how to give her happiness 
Her mother did not know.
But beauty without fortune is 
A flower in the grass – 
Seared by the sun, bent by the winds, 
And plucked by those who pass.
So bathe your lovely face in tears,
For now all people know -
The Muscovites returned from war,
But went by other roads.

II

Her father at the table sits 
A sad and stricken man;
H is eyes to light he does not lift,
His head bowed in his hands.
Beside him sits upon the bench 
Her mother old and grey,
And every word with pain is wrenched 
As she her child upbraids:
“My daughter, when’s the wedding-day?

Where does your bridegroom rest?
Where are your bridesmaids, tell me pray,
And all the wedding guests?
They are far off in Moscow land!
So go and seek them there,
Ana don’t tell anyone you have 
A mother anywhere.
Be cursed the hour when you were born!
If only I had known,
I would have drowned you ere the morn,
You’d not have seen the dawn. ..
Then you’d have been the serpent’s prey,
While now - a Muscovite’s...
Alas, my daughter, blossom gay!
Alas, my sunshine bright!
So tenderly I tended you,
So proud to see you grown,
Yet all my care is brought to ruin. ..
Oh dear, what have you done?'
So that’s your thanks!... You’ve made your choice, 
So go - in Moscow find

Your mother-’n-law, heed her advice, 
Since you did not heed mine.
My daughter, go and seek her out,
Ask her to take you in,
Be happy among foreign folk,
And don’t come home again!
Do not come back to us, my child, 
From that land far away....
Oh who, without you, daughter mine, 
Will lay me in the grave?
Who o’er my body will lament 
As but a daughter weeps?
And who a guelder rose will plant 
There where my body sleeps?
Who for my sinful soul will pray, 
Alas, when you are gone?
My only child, my daughter dear!
Now go. leave us alone,
Go, go from us...”
With failing hand

She blessed her for farewell.
“May God be with you!” To the floor
She then unconscious fell…

Her grey-haired father then found speech: 
“What are you waiting for?”
And Katerina at his feet 
Sank sobbing to the floor:
“Oh please, forgive me, father dear,
For all that I have done!
My darling dad, forgive me, please,
For what I did that’s wrong!”
“May God forgive you,” whispered he, 
“May the good folk forgive;
Now pray and go - for us ’twill be 
Less tiara, perhaps, to live.”

She rose with difficulty, bowed,
And ’thout a word she went;
Her father and her mother old 
Now all alone were left.
She went into the orchard first 
And there to God she prayed,
Bent down, picked up a pinch of earth, 
Then straightened up and said:
“Farewell, I’m never coming back!
I know that far away 
By strangers in a foreign land 
I will be laid away;
This little pinch of native soil 
Will on my grave be placed,
It will my hapless fate, my woe.
To strangers there relate....
Nay, let untold my tale remain 
When I have fled this life,
Let folks forget my very name 
And speak no word of spite.
You’ll not recount my sorry lot....
But he - oh, he will tell

That I’m his mother! Oh, my God! 
Where can I hide myself?
Beneath the waves my hiding-place 
I’ll find, I am afraid,
While you my sin will expiate – 
A roving homeless waif 
Without a father!”
                   And she wept 
As down the village street,
Her baby in her arms, she went 
With slow, reluctant feet.
The village now was left behind – 
Her heart with sorrow ached;
She turned to look, then like a child 
She stood and loudly wailed.
Beside the road, a poplar tall,
She stood lamenting long;
Her scalding tears fell fast as falls 
The dew before the dawn.
She didn’t see a thing for tears 
Were streaming from her eyes,
She hugged her baby to her heart,
And kissed it as she cried.
The angel didn’t understand,
Just felt the fond caress
And fumbled with its tiny hands
To find its mother’s breast.
A flaming bowl, the sun went down 
Behind the leafy wood;
She wiped her tears, then turned around 
And trudged along the road....
Then she was gone. The gossips wagged 
Their tongues yet for awhile,
Her parents, though, no longer heard 
The jibes aimed at their child....
Such are the wrongs that people do
To people on the earth!

One person’s jailed, another slain, 
Himself destroys a third....
And all for what? Nobody knows.
The world is large and wide,
Yet some are homeless and alone,
And can’t a shelter find.
Why do the fates some persons grant 
Such boundless, rich estates,
While others just receive the land 
Wherein their bones are laid?
Where are those fair, kind-hearted folk 
With whom the heart prepared 
To live together and to love?
Alas, they’ve disappeared!
On earth there is fortune – 
On whom does it smile?
On earth there is freedom – 
On whom does it shine?
On earth there are people – 
All silver and gold.
They seem strong and wealthy, 
Yet fortune don’t know – 
Nor fortune, nor freedom!
 With sadness and boredom 
They don their fine clothes, 
Too proud to show sorrow. 
Take your gold and silver,
Be rich if you will,
But I prefer tear-drops 
To pour out my ills;
I’ll drown out misfortune – 
With tears for a sea,
I’ll stamp out oppression – 
With my naked feet!
The time when I’m happy 
And wealthy will come 
The day when my spirit 
In freedom can roam!

III

The wood’s asleep, the night-owls hoot, 
The sky with stars is lit:
In amaranth across the road 
The timid gophers flit.
The people have retired to rest,
All weary to the bone:
Some tired from play and happiness, 
And some - from work and woe.
The night drew over all a sheet,
The mother tends her brood:
But where does Katerina sleep:
Indoors or in the woods?
Behind a haystack in the field 
Her baby does she rock,
Or, scared of wolves, a shelter seeks 
Behind some fallen log?
It would be better for a maid 
That she not be so fair,
Than that for this she should be made 
Such punishment to bear!
What fortune does the future hold? 
Alas, it will be bad!
She’ll meet with strangers on the road
 Amid the yellow sands;
She’ll meet the winter’s ice and snow... 
But him - ah, will she meet 
The one who Katerina loves,
And who his son will greet?
If she were with him, all her ills,
Her woes would be forgot:
He’d speak to her with tender words 
And hold her to his heart....
Well, we shall hear and we shall see... 
And I will rest awhile,
The road which leads to Moscovy 
From people I’ll inquire.

Ah, brothers, it’s a long, long road – 

Alas, that road I know!
My very heart is gripped with cold 
When I recall that road.
One time I trod that road myself – 
Would I’d not known that trail!...
About that journey I would tell,
But who’d Delieve my tale?
‘The so-and-so is telling lies!”
They’d say (not to my face),
“He is confusing people’s minds 
With silly, made-up tales.”
You’re right, good people, you are right! 
Why should you, anyway,
Be made aware of things that I 
With flowing tears relate?

What use is it? Each person has 
Enough of his own griefs....
So let’s forget it! Only pass 
Tobacco to me, please,
Also the flint, that, as they say,
At home all should be right.
For if you’d hear my shocking tale, 
You’d nightmares have at night!
So to the devil with it all!
While I had better map 
The route our Katerina shall 
With tiny Ivan tramp.
Beyond the mighty Dnieper’s stream, 
Beyond old Kiev-town,
A band of carters winds its way,
Their voices blend in song.
Returning from a pilgrimage,
Perhaps, a woman nears,
A matron young. But why so sad,
Why are her eyes in tears?
Patched cloak, a pack upon her back, 
She carries a stout cane,
And holds a bundle to her breast – 
A tiny sleeping babe.
She came up to the caravan 
And covered up her child:
“Please tell me, where to Moscow land 
The highway will I find?”
‘To Muscovy? This is the way.
Is’t not too far, my dear?”
‘To Moscow. Ana for Jesus’ sake, 
Please help me to get there!”

She trembled as she took the coin:
Oh, it was hard to take!..
Why should she beg? ...But there’s the boy – 
Her child she can’t forsake!...
She wept, then onward went. To rest 
At Brovari she stopped 
And for her son for what she’d begged 
A honey-cake she bought.
A long time Katerina trudged,
And ever asked the way;
Full many nights beside a hedge
She and her infant lay…

What use are eyes so beautiful - it’s clear: 
Beside a hedge with bitter tears to weep!
So look, and mend your ways, oh maidens fair, 
That you some day should not be forced to seek 
Some Muscovite, as Katerina seeks....
Then do not ask why folks with anger speak 
And do not let you in their house to sleep.

Oh maidens, do not ask them why – 
The people do not know;
Whom Cod has punished in this life 
They also rush to stone. ..
The people sway like willow shoots 
Are swayed by vagrant winds.
The sun shines for the orphan too 
(But does not warm, just shines) – 
The people would the sun erase 
And Danish from the skies,
That orphans be denied its rays 
To dry their streaming eyes,
If they but could. Ana yet, good God!
Why such a thorny lot?
What harm to people has she done?
What do the people want?
That she should suffer!... Oh my dear!
Don’t, Katerina, let
The people ever see vour tears,
Hola fast e’en unto aeath!
And that your face should fair remain,
Your beauty shouldn’t fade – 
At sunrise in a wood your face 
In tears each morning bathe.
Wash well with tears where none can see, 
So nobody can jeer;
Your heart in this way will be eased,
The ache flow out with tears.

Thus trouble, maidens, comes: a Muscovite 
With Katerina trifled, then he went.
Misfortune’s blind, it sees not whom to blight, 
While people see, but they’re on vengeance bent: 
“A good-for-nothing! Let her die,” they say, 
“Since she to guard her virtue didn’t know!” 
Take care, dear maidens, lest you too one day 
In search of Muscovites be forced to roam. 

Where’s Katerina now?
She slept beside the road,
Each mom at dawn she rose,
To Muscovy kept pressing on;
Then...! Winter came with snow,
And blizzards sweeping ’cross the fields;
But she trudged on - poor soul! – 
With shoes of bast upon her feet,
And in a shabby cloak.
Thus doggedly she onward went;
When stop - what’s that she sees...?
They’re Muscovites, they’re marching men....
Oh!... Katerina reeled....
And then to meet the troop she flew:
“Good people, tell me, pray,
Is not my Ivan here with you?”
“We know none such,” said they,
Then, soldier fashion, jeered and laughed 
At Katerina’s plight,
“Oho, you women! Know our lads!
We fix the girls, all right!”
She looked at them with scornful eye:
“And yet you’re men, you say!
There, there, my baby, don’t you cry!
Let come whatever may,
I will not stop, I will go on ...
Your father I will find,

I’ll give you to him, darling son,
Ana I myself will die.”
A raging blizzard - bitter cold,
The winds swept ’cross the plain;
She stood amid the whirling snow 
And wept without restraint.
Tired out at last, the howling storm 
Gave way to fitful sighs;
Our Katerina’d cry some more,
But her tears, too, ran dry.
She looked long at her sleeping son:
The wee face, washed with tears,
Was pink and looked as in the morn 
A dew-wet rose appears.
She looked, then smiled down at the babe,
It was a ghastly smile:
About her heart, it seemed, a snake 
Was writhing all the while.
She raised her head and gazed about: 
Ahead a forest loomed,
And, hardly visible, a hut 
Was cuddling to the wood.
“Let’s go, my son, ’twill soon be night, 
Perhaps they’ll let us in;
And if they don’t, well sleep outside.
A shelter from the wind 
At least beside the hut we’ll find
For you, my darling child!
Where will you spend your nights when 
I No longer am alive?
Outdoors with dogs, my sorry mite,
Without a bed or roof!
The dogs are bad, the dogs will bite,
The dogs can’t talk with you,

Can’t tell you fairy-tales, or laugh...
With dogs you’ll scrouge for food....
Oh, what misfortune’s come to pass!
Whatever shall I do?”

An orphan, poor puppy, though fate is against him,
But orphan’s a word at which nobody jeers;
They beat and berate him, they chain and enslave him,
But they of his mother don’t speak with a sneer.
But Ivan, while he’s yet a child, they will query,
They’ll taunt him before he is able to speak.
Who huddles ’neath hedges in tatters and hungry?
At whom do the dogs all yap on the street?
Who guides the blind beggar? The bastard, poor creature.... 
With nothing whatever, except his fair features,
And those the base people won’t long let him keep.

IV

Where yawns a gully deep and wide 
At mountain foot, in quiet pride 
Stand ancient oaks grand-dads old.
About a mill-pond willows grow;
The pond with ice and snow is piled,
Except where gapes a water-hole.
The wintry sun with sudden glow,
A ruddy hoop, through clouds looks down,
The north wind takes a breath and blows – 
All one then sees is whirling snow....
And hears the forest’s mournful moan.

A snow-storm rages. Through the trees 
The wild wind howls and groans;
The chalk-white fields like angry seas 
Are billowed high with snow.
The forest warden stepped outdoors

To see how fared the trees,
But what’s the use! In such a storm 
What could a person see?
“Oh what a din! We’ll have to let 
The forest mind itself!
Back to the hut.... But wait - what’s that? 
Well, may they roast in hell!
It looks as though the devil's hosts 
Are trotting down the road.
Nichipor, look! Those are not ghosts,
They’re horsemen white with snow!”
“What Muscovites? Where Muscovites?” 
‘There, there, calm down, my dear!...”
“Where are the Muscovites, my friends?”
“See for yourself, out there!”
And Katerina flew outside 
Just as she was from bed.
“That Moscow’s sure got ’neath her hide!”
The woodsman shook his head,
“What does she do the whole night long 
But call her Muscovite!”
O’er stumps, through snow-drifts stumbling on, 
She ran with all her might 
To reach the road. 
Then breathless stopped, 
Stood barefoot in the snow.
The troop drew close, at jogging trot 
They all on horses rode.
“Oh my poor fate!” She ran ahead 
To meet them.... Then she spied
 The captain riding at their head:
“My Ivan dear!” she cried,
“My lover, you have come at last!
Where were you all this while?”
She ran to him... his stirrup grasped...
He looked, then turned aside 
And to his steed he gave the spur.
“My love, why do you flee?

Don’t you know Katerina more?
Don’t you remember me?
Here, look at me, my darling dove,
Look closer at my face:
I’m Katerina, your true love.
Why do you turn away?”
But he kept spurring on his steed 
As though he did not see.
“Oh, wait a moment, darling, wait!
D’you see - I do not weep.
You do not recognize me, dear?
Oh Ivan, it is true -
I’m Katerina, don’t you hear!”
“Let go, you silly fool!
Here, men, drag this mad wench away!” 
“Oh God, what’s this you do?
You cannot cast me off this way – 
You promised to be true!”
“Take her away! Why do you wait?”
“Take who? Take me away?
What have I done to earn that fate?
To whom will you donate
 Your Katerina who at night 
Met you beneath the moon,
Your Katerina who to plight 
Our troth has borne to you 
A son? Oh Ivan dear, at least 
Don’t you reject me too!    
I’ll be your slave.... Love whom you please, 
I’ll say no word to you....
Make love to all ... I will forget 
I ever loved you true....
Bore you a son, became unwed 
A mother ’cause of you....
An unwed mother... What a shame!
Why am I thus undone!

Then leave, forget me, but I pray,
Do not forsake your son.
You will not leave him?... Oh my dear, 
Don’t haste away from me....
I’ll bring your son to you out here.” 
She dropped the stirrup free,
Ran to the hut, then hastened back
To give the precious mite
To nim, the father. Loosely wrapped,
It wailed from cold and fright.
“Here is your son, your bonny boy, 
Come see! Where have you gone?
He’s fled!... The father ran away!...
The father spumed his son!
Oh God!... My poor abandoned mite! 
Whatever shall I do?
I beg you, gentle Muscovites,
Take him away with you!
Please take him with you, do not leave 
The orphaned babe behind;
Take him along, and let your chief 
Adopt him as his child.
Take him.... Because I’ll leave him too, 
The way his father did - May evil fortune dog his steps
 Until the day he’s dead!
Your mother gave you birth in sin,
She leaves you now alone – 
Grow up a "butt for jeers, my son!”
She laid him on the road.
“Stay here to find your father, lad,
For I already tried....”
The little baby cried,
Abandoned in the snow.... 
The men, Unmindful, passed it by.
It would have been as well; but then

The woodsmen heard its cry.
Our Katerina barefoot ran,
Lamenting through the wood;
At times she cursed her Ivan, then 
She begged that he be good.
She left the wood behind, then saw 
The mill-pond down below....
She dashed across the ice and stopped 
Beside the water-hole.
“O God, accept my soul, I pray,
And you - my body take!”
A splash...! Then only bubbles stayed
The water’s calm to break.
Young Katerina found at last 
What she’d been looking for!
The wind puffed once - and e’en a trace 
Of footsteps was no more.
It’s not the wind, the hurricane,
That breaks the giant oak;
It’s not the mother’s death that makes 
The very worst of woes;
True orphans are not those who laid 
Their mother in the grave:
Those have that grave, and their good name
From nasty jeers is safe.
Ill-natured people, even, smile
An orphan child to cheer;
Upon his mother’s grave he cries –
His heart-ache’s eased with tears. 
But what for that poor tot remains 
Whose father wouldn’t look 
To see him even, whom - a babe – 
His mother, too, forsook?

What’s harder than the bastard’s lot? 
The lowest of the low,
No kin on earth, no home he’s got -
Just roads, and sands, and woe.... 
Patrician face with eyebrows dark.... 
What for? So he’d be known!
She didn’t hide the father’s mark...
Oh, would there had been none!


V

Beside the road to Kiev-town
A kobzar sat to rest.
With him his guide, a little boy 
In rags and tatters dressed.
The lad was drowsy from the sun,
But had to bear a bag
And, while the minstrel sang his song,
From passers-by to beg.
Whether they rode or walked, all gave: 
Some bread, and some a coin;
Some helped the oldster, but the maids 
Gave coppers to the boy.
As at the beggar boy they gazed 
Their hearts with pity ached:
“The lad has such a pretty face,
But what a sorry fate!”
Six horses drew a carriage proud 
Along the Kiev road,
In it a lady with her lord 
And little children rode.
In clouds of dust the coachman reined 
There where the beggars sat.
The lad ran quickly, for the dame 
Had beckoned with her hand.
She gave some money to the boy 
And watched with smiling eyes.

The master glanced... then turned away.... 
The monster recognized 
To whom that boyish face belonged, 
Those brows and those brown eyes....
The father recognized his son,
But coldly turned aside.
The lady asked the lad his name.
“Small Ivan, ma’am,” he said.
“What a sweet child!” And then away 
In dust the carriage sped....
The beggars counted what they’d got 
In alms so far that day,
Turned to the sun to pray to God,
Then went their weary way.

[St. Petersburg, 1838]

 

КАТЕРИНА 

Василию Андреевичу Жуковскому
на память 22 апреля 1838 года

І

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине...
Якби сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що привела на світ божий,
Мусить погибати.
Серце в’яне, співаючи,
Коли знає за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть — ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Згнущаються вами.
Не слухала Катерина 
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.    
Полюбила молодого,    

В садочок ходила,
Поки себе, свою долю 
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чує;
Де жартує з москаликом, 
Там і заночує.
Не дві ночі карі очі 
Любо цілувала,
Поки слава на все село 
Недобрая стала.
Нехай собі тії люде 
Що хотять говорять:
Вона любить, то й не чує, 
Що вкралося горе.
Прийшли вісті недобрії —
В поход затрубили.
Пішов москаль в Туреччину; 
Катрусю накрили. 
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як співати,
Любо й потужити.
Обіцявся чорнобривий, 
Коли не загине,
Обіцявся вернутися.
Тойді Катерина 
Буде собі московкою, 
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде,
Що хотять говорять.
Не журиться Катерина — 
Слізоньки втирає,
Бо дівчата на улиці 
Без неї співають.
Не журиться Катерина — 
Вмиється сльозою,

Возьме відра, опівночі
Піде за водою,
Щоб вороги не бачили; 
Прийде до криниці,
Стане собі під калину, 
Заспіває Г р и ц я. 
Виспівує, вимовляє,
Аж калина плаче. 
Вернулася — і раденька,
Що ніхто не бачив.
Не журиться Катерина 
І гадки не має —
У новенькій хустиночці 
В вікно виглядає.
Виглядає Катерина... 
Минуло півроку;
Занудило коло серця, 
Закололо в боку.
Нездужає Катерина, 
Ледве-ледве дише... 
Вичуняла та в запічку 
Дитину колише.
А жіночки лихо дзвонять, 
Матері глузують,
Що москалі вертаються 
Та в неї ночують:
«В тебе дочка чорнобрива, 
Та ще й не єдина,
А муштрує у запічку 
Московського сина. 
Чорнобривого придбала... 
Мабуть, сама вчила...» 
Бодай же вас, цокотухи,
Та злидні побили,
Як ту матір, що вам на сміх 
Сина породила.
Катерино, серце моє! 
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся 
З малим сиротою?

Хто спитає, привітає 
Без милого в світі?
Батько, мати — чужі люде, 
Тяжко з ними жити! 
Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядає на улицю,
Колише дитинку;
Поглядає — нема, нема...
Чи то ж і не буде?
Пішла б в садок поплакати, 
Так дивляться люде.
Зайде сонце — Катерина 
По садочку ходить,
На рученьках носить сина, 
Очиці поводить:
«Отут з муштри виглядала, 
Отут розмовляла,
А там... а там... сину, сину!» 
Та й не доказала.
Зеленіють по садочку 
Черешні та вишні;
Як і перше виходила, 
Катерина вийшла.
Вийшла, та вже не співає,
 Як перше співала,
Як москаля молодого 
В вишник дожидала.
Не співає чорнобрива, 
Кляне свою долю.
А тим часом вороженьки 
Чинять свою волю —
Кують речі недобрії.
Ідо має робити?
Якби милий чорнобривий, 
Умів би спинити...
Так далеко чорнобривий,
Не чує, не бачить,

Як вороги сміються їй,
Як Катруся плаче.
Може, вбитий чорнобривий 
За тихим Дунаєм;
А може — вже в Московщині 
Другую кохає!
Ні, чорнявий не убитий,
Він живий, здоровий...
А де ж найде такі очі,
Такі чорні брови?
На край світа, в Московщині. 
По тім боці моря.
Нема нігде Катерини;
Та здалась на горе!..
Вміла мати брови дати,
Карі оченята,
Та не вміла на сім світі 
Щастя-долі дати.
А без долі біле личко —
Як квітка на полі:
Пече сонце, гойда вітер,
Рве всякий по волі.
Умивай же біле личко 
Дрібними сльозами,
Бо вернулись москалики 
Іншими шляхами.

II

Сидить батько кінець стола, 
На руки схилився;
Не дивиться на світ божий: 
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати 
Сидить на ослоні,
За сльозами ледве-ледве 
Вимовляє доні:
«Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками,

Не слухала моїх речей,
То її послухай.
Іди, доню, найди її,
Найди, привітайся,
Будь щаслива в чужих людях, 
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю...
А хто ж мою головоньку 
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на могилі 
Червону калину?
Хто без тебе грішну душу 
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе!
Іди од нас...»

Старости, бояре?
В Московщині, доню моя! 
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям, 
Що є в тебе мати. 
Проклятий час-годинонька, 
Що ти народилась!
Якби знала, до схід сонця 
Була б утопила...
Здалась тоді б ти гадині, 
Тепер — москалеві...
Доню моя, доню моя,
Цвіте мій рожевий!
Як ягодку, як пташечку, 
Кохала, ростила 
На лишенько... Доню моя, 
Що ти наробила?.. 
Оддячила!.. Іди ж, шукай 
У Москві свекрухи.

Ледве-ледве 
Поблагословила:
«Бог з тобою!» — та як мертва, 
На діл повалилась...
Обізвався старий батько:
«Чого ждеш, небого?» 
Заридала Катерина,
Та бух йому в ноги:
«Прости мені, мій батечку,
Що я наробила!
Прости мені, мій голубе,
Мій соколе милий!»
«Нехай тебе бог прощає 
Та добрії люде;
Молись богу та йди собі — 
Мені легше буде».
Ледве встала, поклонилась, 
Вийшла мовчки з хати; 
Осталися сиротами 
Старий батько й мати.
Пішла в садок у вишневий, 
Богу помолилась,
Взяла землі під вишнею,
На хрест почепила; 
Промовила: «Не вернуся!
В далекому краю,
В чужу землю, чужі люде 
Мене заховають;
А своєї ся крихотка 
Надо мною ляже,
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже...
Не розказуй, голубонько!
Де б не заховали,
Щоб грішної на сім світі 
Люди на займали.
Ти не скажеш... ось хто скаже,

Що я його мати!
Боже ти мій!., лихо моє!
Де мені сховатись? 
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш 
В людях сиротою, 
Безбатченком!..»
Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села — серце мліє; 
Назад подивилась,
Покивала головою 
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полі 
При битій дорозі;
Як роса та до схід сонця, 
Покапали сльози.
За сльозами за гіркими 
І світа не бачить,
Тілько сина пригортає,
Цілує та плаче 
А воно, як ангелятко.
Нічого не знає.
Маленькими ручицями 
Пазухи шукає.
Сіло сонце, з-за діброви 
Небо червоніє;
Утерлася, повернулась, 
Пішла... тілько мріє.
В селі довго говорили 
Дечого багато,
Та не чули вже тих річей 
Ні батько, ні мати...
Отаке-то на сім світі 
Роблять людям люде!

Того в’яжуть, того ріжуть, 
Той сам себе губить...
А за віщо? Святий знає. 
Світ, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись 
В світі одиноким.
Тому доля запродала 
Од краю до краю,
А другому оставила 
Те, де заховають.
Де ж ті люде, де ж ті добрі, 
Що серце збиралось 
З ними жити, їх любити? 
Пропали, пропали!
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі — 
Сріблом-злотом сяють, 
Здається, панують,
А долі не знають,—
Ні долі, ні волі!
З нудьгою та з горем 
Жупан надівають,
А плакати — сором. 
Возьміть срібло-злото
 Та будьте оагаті,
А я візьму сльози — 
Лихо виливати; 
Затоплю недолю 
Дрібними сльозами. 
Затопчу неволю 
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий.
Як буде серденько 
По волі гуляти!

 


III

Кричать сови, спить діброва, 
Зіроньки сіяють,
Понад шляхом, щирицею, 
Ховрашки гуляють. 
Спочивають добрі люде,
Що кого втомило:
Кого — щастя, кого — сльози, 
Все нічка покрила.
Всіх покрила темнісінька,
Як діточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лісі, чи в хаті?
Чи на полі під копою 
Сина забавляє,
Чи в діброві з-під колоди 
Вовка виглядає?
Бодай же вас, чорні брови, 
Нікому не мати,
Коли за вас таке лихо 
Треба одбувати!
А що дальше спіткається? 
Буде лихо, буде!
Зострінуться жовті піски 
І чужії люде;
Зострінеться зима люта...
А той чи зостріне,
Що пізнає Катерину, 
Привітає сина?
З ним забула б чорнобрива
 Шляхи, піски, горе:
Він, як мати, привітає,—
Як брат, заговорить... 
Побачимо, почуємо...
А поки — спочину,
Та тим часом розпитаю 
Шлях на Московщину.

Далекий шлях, пани-брати, 
Знаю його, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю.
Попоміряв і я колись —
Щоб його не мірять!..
Розказав би про те лихо,
Та чи то ж повірять!
«Бреше, скажуть, сякий-такий! 
(Звичайно, не в очі),
А так тілько псує мову

Та людей морочить».
Правда ваша, правда люде!
Та й нащо те знати,
Що сльозами перед вами 
Буду виливати?
Нащо воно? У всякого 
І свого чимало...
Цур же йому!.. А тим часом 
Кете лиш кресало 
Та тютюну, щоб, знаєте,
Дома не журились.
А то лихо розказувать,
Щоб бридке приснилось! 
Нехай його лихий візьме! 
Лучче ж поміркую,
Де то моя Катерина 
З Івасем мандрує.
За Києвом, та за Дніпром, 
Попід темним гаєм,
Ідуть шляхом чумаченьки,
 Пугача співають.
Іде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощі.
Чого ж смутна, невесела,
 Заплакані очі?
У латаній свитиночці,
На плечах торбина,
В руці ціпок, а на другій 
Заснула дитина.
Зострілася з чумаками, 
Закрила дитину,
Питається: «Люде добрі,
Де шлях в Московщину?»
«В Московщину? оцей самий. 
Далеко, небого?»
«В саму Москву, Христа ради,

Дайте на дорогу!»
Бере шага, аж труситься: 
Тяжко його брати!..
Та й навіщо?.. А дитина? 
Вона ж його мати! 
Заплакала, пішла шляхом, 
В Броварах спочила,
Та синові за гіркого 
Медяник купила.
Довго, довго, сердешная, 
Все йшла та питала;
Було й таке, що під тином 
З сином ночувала...

Бач, на що здалися карі оченята:
Щоб під чужим тином сльози виливать! 
Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата, 
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукає...
Тоді не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать.
Не питайте, чорнобриві,
Бо люде не знають;
Кого бог кара на світі,
То й вони карають...
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.
Сиротині сонце світить 
(Світить, та не гріє) —
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сироті не світило,
Сльози не сушило.
А за віщо, боже милий!
За що світом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!.. Серце моє!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
А щоб личко не марніло 
З чорними бровами,—
До схід сонця в темнім лісі 
Умийся сльозами.
Умиєшся — не побачать,
То й не засміються;
А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.

Отаке-то лихо, бачите, дівчата. 
Жартуючи кинув Катрусю москаль. 
Недоля не бачить, з ким їй жартувати, 
А люде хоч бачать, та людям не жаль: 
«Нехай, кажуть, гине ледача дитина, 
Коли не зуміла себе шанувать». 
Шануйтеся ж, любі, в недобру годину, 
Щоб не довелося москаля шукать.
Де ж Катруся блудить? 
Попідтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспішала в Московщину;
Аж гульк — зима впала.
Свище полем заверюха,
Іде Катерина
У личаках — лихо тяжке! —
І в одній свитині.
Іде Катря, шкандибає;
Дивиться — щось мріє...
Либонь, ідуть москалики...
Лихо!., серце мліє...
Полетіла, зострілася,
Пита: «Чи немає 
Мого Йвана чорнявого?»
А ті: «Мы не знаєм».
І, звичайно, як москалі,
Сміються, жартують:
«Ай да баба! ай да наши!
Кого не надуют!»
Подивилась Катерина:
«І ви, бачу, люде!
Не плач, сину, моє лихо!
Що буде, то и буде.
Піду дальше — більш ходила...
А може й зостріну;
Оддам тебе, мій голубе,
А сама загину».

Реве, стогне хуртовина, 
Котить, верне полем;
Стоїть Катря серед поля, 
Дала сльозам волю. 
Утомилась заверюха,
Де-де позіхає;
Ще б плакала Катерина,
Та сліз більш немає. 
Подивилась на дитину: 
Умите сльозою,
Червоніє, як квіточка 
Вранці під росою. 
Усміхнулась Катерина, 
Тяжко усміхнулась:
Коло серця — як гадина 
Чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась; 
Бачить — ліс чорніє,
А під лісом, край дороги, 
Либонь, курінь мріє.
«Ходім, сину, смеркається, 
Коли пустять в хату;
А не пустять, то й на дворі 
Будем ночувати.
Під хатою заночуєм,
Сину мій Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мій синочку, 
Кохайся надворі!
Собаки злі, покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть сміючися...
З псами їсти й пити...
Бідна моя головонько!
Що мені робити?»

Сирота-собака має свою долю,
Має добре слово в світі сирота;
Його б’ють і лають, закують в неволю,
Та ніхто про матір на сміх не спита,
А Йвася спитають, зараннє спитають,
Не дадуть до мови дитині дожить.
На кого собаки на улиці лають?
Хто голий, голодний під тином сидить? 
Хто лобуря водить? Чорняві байстрята... 
Одна його доля — чорні бровенята.
Та й тих люде заздрі не дають носить.


IV


Попід горою, яром, долом,
Мов ті діди високочолі,
Дуби з Гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби в ряд,
Ставок під кригою в неволі 
І ополонка — воду брать...
Мов покотьоло червоніє,
Крізь хмару — сонце зайнялось. 
Надувся вітер; як повіє —
Нема нічого: скрізь біліє...
Та тілько лісом загуло.
Реве, свище заверюха.
По лісу завило;
Як те море, біле поле 
Снігом покотилось.
Вийшов з хати карбівничий,
Щоб ліс оглядіти,
Та де тобі! таке лихо,
Що не видно й світа.
«Еге, бачу, яка фуга!
Цур же йому з лісом!
Піти в хату... Що там таке?
От їх достобіса!

Недобра їх розносила,
Мов справді за ділом. 
Ничипоре! дивись лишень, 
Які побілілі!»
«Що, москалі?.. Де москалі?» 
«Що ти? схаменися!»
«Де москалі, лебедики?»
«Та он, подивися».
Полетіла Катерина 
І не одяглася.
«Мабуть, добре Московщина 
В тямку їй далася!
Бо уночі тільки й знає,
Що москаля кличе».
Через пеньки, заметами, 
Летить, ледве дише,
Боса стала серед шляху, 
Втерлась рукавами.
А москалі їй назустріч,
Як один, верхами.
«Лихо мое! доле моя!»
До їх... коли гляне — 
Попереду старший їде. 
«Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився!» —
Та до його... за стремена...
А він подивився,
Та шпорами коня в боки. 
«Чого ж утікаєш?
Хіба забув Катерину?
Хіба не пізнаєш?
Подивися, мій голубе, 
Подивись на мене:
Я Катруся твоя люба.

Нащо рвеш стремена?»
А він коня поганяє,
Нібито й не бачить.
«Постривай же, мій голубе!
Дивись — я не плачу.
Ти не пізнав мене, Йване?
Серце, подивися, 
Їй же богу, я Катруся!»
«Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!»
«Боже мій! Іване!
І ти мене покидаєш?
А ти ж присягався!»
«Возьмите прочь! Что ж вы стали?» 
«Кого? мене взяти?
За що ж, скажи, мій голубе?
Кому хоч оддати Свою Катрю, що до тебе 
В садочок ходила,—
Свою Катрю, що для тебе 
Сина породила?
Мій батечку, мій братіку!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобі стану...
З другою кохайся...
З цілим світом... Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала...
Покриткою... який сором!
І за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.

Не покинеш?.. Серце моє,
Не втікай од мене...
Я винесу тобі сина».
Кинула стремена
Та в хатину. Вертається,
Несе йому сина.
Несповита, заплакана 
Сердешна дитина.
«Осьде воно, подивися!
Де ж ти? заховався?
Утік!., нема!.. Сина, сина 
Батько одцурався!
Боже ти мій!.. Дитя моє!
Де дінусь з тобою? 
Москалики! голубчики! 
Возьміть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьміть його та оддайте 
Старшому за сина.
Возьміть його... бо покину,
Як батько покинув,—
Бодай його не кидала 
Лихая година!
Гріхом тебе на світ божий 
Мати породила;
Виростай же на сміх людям!» 
На шлях положила.
«Оставайся шукать батька,
А я вже шукала».
Та в ліс з шляху, як навісна!
А дитя осталось,
Плаче, бідне... А москалям

Байдуже; минули.
Воно й добре; та на лихо 
Лісничі почули.
Біга Катря боса лісом,
Бira та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся :
Кругом подивилась,
Та в яр... біжить... серед ставу 
Мовчки опинилась.
«Прийми, боже, мою душу,
А ти — моє тіло!»
Шубовсть в воду!.. Попід льодом
Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина 
Найшла, що шукала.
Дунув вітер понад ставом —
І сліду не стало.
То не вітер, то не буйний,
Що дуба ламає;
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирає;
Не сироти малі діти.
Що неньку сховали: 
Їм зосталась добра слава,
Могила зосталась.
Засміються злії люде 
Малій сиротині;
Виллє сльози на могилу — 
Серденько спочине.
А тому, тому на світі,
Що йому зосталось,
Кого батько і не бачив,
Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові? 
Хто з ним заговорить?
Ні родини, ні хатини;
Шляхи, піски, горе...
Панське личко, чорні брови... 
Нащо? Щоб пізнали! 
Змальовала, не сховала... 
Бодай полиняли!


V

Ішов кобзар до Києва 
Та сів спочивати.
Торбинками обвішаний 
Його повожатий.
Мале дитя коло його 
На сонці куняє,
А тим часом старий кобзар 
І с у с а співає.
Хто йде, їде — не минає:
Хто бублик, хто гроші;
Хто старому, а дівчата 
Шажок міхоноші. 
Задивляться чорноброві —
І босе, і голе.
«Дала, кажуть, бровенята,
Та не дала долі!»
Іде шляхом до Києва 
Берлин шестернею,
А в берлині господиня 
З паном і сім’єю.
Опинився против старців — 
Курява лягає.
Побіг Івась, бо з віконця 
Рукою махає.
Дає гроші Івасеві,
Дивується пані.

А пан глянув... одвернувся... 
Пізнав, препоганий,
Пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята...
Пізнав батько свого сина, 
Та не хоче взяти.
Пита пані, як зоветься? 
«Івась.» — «Какой милый!» 
Берлин рушив, а Івася 
Курява покрила...
Полічили, що достали, 
Встали сіромахи, 
Помолились на схід сонця, 
Пішли понад шляхом.

[С.- Петербург, 1838]

     

Translated by John Weir

 

Source: Taras Shevchenko. Selected poetry. Kiev, Dnipro, 1977, page 15 - 44.

 

Original publication:

Тарас Шевченко. Зібрання творів у 6 томах. Київ, 2003. Том 1: Поезія 1837 - 1847, стор. 92 - 109; стор. 612 - 617.

 

Катерина. Kateryna. Кохайтеся чорнобриві. Katerina, poem of Taras Shevchenko. Translated into English by John Weir

 

 

 

 


Recent comments for the page
«"Katerina", poem of Taras Shevchenko (translated by John Weir)»:
cornell, 2017-09-18 17:26:27, #
Refresh comments list
Total amount of comments: 1    + Leave a comment