"A Dream", poem of Taras Shevchenko (translated into English by John Weir)

      Taras Shevchenko

           A DREAM

             A Comedy

("Сон" / "У всякого своя доля"
"Son" / "U vsiakoho svoia dolia")

    Translated by John Weir


             Even the spirit of truth, whom
             the world cannot receive because
             it seeth him not, neither knoweth him.
                             John, Chapter 14, Verse 17.

Each man on earth has his own fate,
Each one his highway wide:
This one builds up, that one lays waste,
And that casts greedy eyes
O’er all the globe, to find somewhere
A land not yet enslaved,
Which he could conquer and then bear 
With him into the grave.

This fellow in his neighbour's home
His host cleans out at cards,
While that one in a corner hones
A blade for brother's heart.
Then there's the solid citizen,
The worthy, pious kind,
Who'll creep up like a cat and then
Bide patiently his time
Until hard luck hits your affairs,
Then pounce! — Don't plead your cause:
Your wife's appeals and children's tears
Won't save you from his claws.
And that one, generous and grand,
The fervent patriot,
So deeply loves his native land,
So worries o'er its lot,
As from his country's heart he sucks
The blood as though it was water!...
The brethren meanwhile sit and look,
Their eyes agape like saucers!
And bleat like lambs: "Perhaps it was
Thus ordained from on high."
That's how it's meant to be! Because
There's no God in the sky!
You pull your yoke until your breath
Gives out and you are done,
Yet pray for heaven after death?
In vain! There's none! There's none!
Your labour's lost. Come to! Come to!
In this world every one —
The princes, and the beggars, too,
They all are Adam's sons.
Both he... and he... What's this I prate?
What is it all about?
I banquet every single day,
Carouse day in, day out,
While you with envy burn and hate!
Don't scold: 'Twill do no good -
I'm deaf to you! I drink my own,
Not other people's blood!
 

Such thoughts went flitting through my head
As tipsy from a merry feast
In dead of night, on reeling feet,
I made my way to home and bed.
No bawling child or nagging spouse
Have I to spoil my rest —
With perfect peace I'm blest
Both in my mind and in my house.
I climbed into my bed
And soon slept like the dead.
And when a man has had a few,
Though cannon roar he still will snore,
He'll sleep whate'er you do.

Oh, what a vision rare I saw
In sleep that night:
A staunch abstainer would get iight,
A tightwad would a coin bestow,
If they could only get a glance.
But not a chance!
I dreamed: high in the air's expanse
It was as though an owl was flying
Over meadows, over valleys,
Over river banks and gulleys,
Over steppes and over forests.
And in the owl's wake I flew, too,
And flying, bid the earth adieu:

"Goodbye, O world, O earth, farewell,
Unfriendly land, goodbye!
My searing pain, my tortures cruel
Above the clouds I'll hide.
And as for you, my dear Ukraine,
I'll leave the clouds behind
And fall with dew to talk with you,
Poor widow-country mine.
I'll come at midnight when the dew
Falls heavy on the fields;
And softly-sadly we will talk
Of what the future yields.
Until the rising of the sun
We'll talk about your woes,
Until your infant sons are grown
And rise against the foes.
Goodbye, my lovely, poor Ukraine,
0 widow-land of mine!
Your children teach the living truth -
That justice is divine!"

We fly... I look — the dawn has come,
The sky's edge bursts ablaze;
In shady glades the nightingales
Sing out the new sun's praise.
The breezes softly, lightly wake
The steppelands from their dreams;
About the coulees, by the lakes
The willows shimmer green.
The orchards, heavy laden, bow;
The poplars stand at ease
Like watchmen who, their duty done,
Hold gossip with the fields.
And all about, the whole land gleams
With nature's warmest hues,
Bedecked with blossoms, dressed in greens,
And bathed in drops of dew.
Since time began it bathes in dew
And greets the morning sun...
There's no beginning to all this,
Of ending, too, there's none!
There's no-one on the earth can raze
And ruin this beauty-land...
And all of this... My aching heart,
My soul, why are you sad?
My poor, my desolated soul,
Why do your useless weep?
For whom is your pity? Alas, can't you see?
And cannot you hear how the multitudes cry?
So go, take a good look! And meantime I'll fly
Into the blue sky, above the grey clouds;
Up there are no rulers, no prisons or knouts,
No jeers of contempt and no people's lament.
Go, closer look: in that same Eden which you flee
His tattered shirt from off a cripple's back they tear
With skin and all — because his hide they need
To shoe their princelings with. And over there
A widow's crucified for taxes, while they drive
Her only son — her only hope! — in chains
Into the army. And there — more dead than 'live,
A starving babe beside a hedge awaits
Its mother from the feudal lord's estate.

And there, d'you see? My eyes! my eyes!
While I was yet a child
Why did you not along with tears
Flow out and leave me blind?
An unwed mother with her babe
Is shuffIing down the lane -
Her parents drove her from the house,
And none will take her in!
E'en beggars chase her from their midst!
Young master pays no mind:
He's had some twenty lasses since,
To while away the time!

Does God look from behind a cloud
And see our woes and ills?
Perhaps He does, but helps as much
As do these ancient hills
Which mute and motionless endure
While washed with human gore!
My soul! My miserable soul!
I cannot suffer more.
Let us drink down a poison draught
And sink into the snow,
And send a thought right up to God
And ask of Him to tell
How long will hangmen longer rule
And turn earth into hell?

Then leave me, my thoughts, my torment, my pain,
And take away with you all evils, all woes —
Your constant companions! Together you've grown
And clung to each other; by woe were you trained
From earliest childhood. So take thern and fly,
Unleash angry riot all over the sky.

Let it turn black, let it turn red,
Let conflagration spread,
Let once again the dragon's breath
Pile mound on mound of dead.
And meanwhile, I will hide my heart
And go far, far away
To seek and find somewhere a place
Where Eden still holds sway.

Again I tell the earth good-bye.
Again above the earth I fly.
It's hard to leave your mother dear,
No roof above her head,
But harder yet to watch her tears,
Her rags, her lack of bread.

I fly, I fly, the north winds blow;
Before lie endless miles of snow,
Muskeg and woods, a fog-bound land,
A wilderness untouched by man.
No human sound, not e'en a track
Is seen of fearful human feet.
To foe and friend alike I speak:
Farewell! I'm never coming back!

Carouse, make merry all you like!
I'll never hear you now —
All by myself I'll sink to sleep
Forever in the snow.
And till the day comes when you find
There is a corner yet
That's not been drenched in blood and tears
I'll take a little rest...
I'll rest a bit... What's this I hear? —
The clanging sound of chains
Beneath the earth... I'll take a look...
Oh, evil human race!
Where have you come from? And what for?
What is it that you seek
Beneath the earth? No! I'm afraid
There'll be no rest for me
In heaven too!... What have I done?
What way am I to blame?
To whom and how have I done wrong?
Whose heavy hands have chained
My soul within this searing breast
And set my heart on fire?
And who let loose these carrion crows —
These rebel thoughts of mine?
I don't know why I suffer so,
Why I'm tormented so!
Oh, when will I my sins atone
And pay the debt I owe? —
I am afraid, I must confess,
I neither see nor know!

Then suddenly the wasteland shook.
As though their coffins they forsook
On that, the final Judgment Day,
The dead arise to justice claim.
No, these are not the dead at all,
And not to judgement claim!
They're people — living, breathing men
In heavy irons chained.
Deep from the bowels of the earth
The gold they daily bring
To fill his hollow coffers with!...
They're convicts!... Why in chains?
Go ask the tsar... And even he,
Perhaps, cannot explain.

See, there a branded bandit drags
His ball and chain behind;
And there, fresh from the torture rack,
His teeth an outlaw grinds —
To kill his barely-breathing pal
Is topmost in his mind!
And there, amid those wretched dregs,
In iron chains he stands:
The king of freedom! World-wide king,
Crowned with a convict's brand!
In prison dread he does not groan,
He does not quail or weep!
A heart that once with worth was warmed
Will warm forever keep!

And where are the thoughts you so lovingly nurtured,
Your lofty ideals, boId plans for the future —
To whom did you pass them, my friend, oh to whom?
Or will they lie buried with you in the tomb?
Don't bury them, brother! Scatter them wideIy!
They'll sprout and they'll grow — in time they will ripen!

Enough? Or must I undergo
Still more of this? Enough, it's coId
And I must flee these snows.

Again I fly. The land turns dark.
My mind is drowsing, faint my heart.
Big towns I see as I look down,
A hundred churches in each town,
With men their squares and streets are filled —
They're soldiers busy at their drills;
Supplied with boots and clothes and food,
And given heavy chains to boot,
They're training... But what's that ahead?
A swampy, boggy lowland spreads,
And in that slough a city stands;
A heavy cloud above it hangs,
A cloud of fog... Up close I fly —
The city's of enormous size.
Perhaps in Turkey,
Or in Germany,
Or, maybe, even Muscovy:
With churches, palaces galore,
Big-bellied masters score on score,
And not a solitary home!

It was growing dark... Then fires were lit —
With torchlights all about
The people press upon all sides...
"Hurrah! Hurrah!" they shout.
"Come to your senses, you poor fools!
What do you celebrate?
Why all the fuss?" "What a khokhol,
Can't see it's a parade!
His Majesty himself has deigned
This day to promenade!"
"So where's that marvel to be seen?"
"There — through the palace gate."
I push my way; a countryman
With buttons made of brass
Elected to acknowledge me:
"Where are you from?" he asked.
"I'm from Ukraine." "How comes it that
You do not even know
To talk the way they do up here?"
I answered, "That's not so —
I know, but do not choose to." "Queer!
Well, I'm in service here,
I know the ins and outs, and so
I'll lead you, if you care,
Into the palace. But, you know,
We're educated folk
So don't be stingy with the tip..."
Oh loathsome inkpot, go
Away from me... I made myself
Invisible again
And to the chambers made my way.
Oh God, what I saw then!
Now there is heaven! In those halls
The very cuspidors
Are gold-encrusted! Scowling, tall,
Here comes himself, the tsar,
To stretch his legs; and at his side
His empress struts and preens,
All wrinkled like a dried-up prune
And like a beanpole lean,
While every time she steps, her head
Goes jiggling on her neck.
Is this the beauty rare they praise?!
Poor thing, you are a wreck!
And silly I, not having seen
You once with my own eyes,
Accepted what your scribblers wrote,
Believed your poets' lies.
Oh, what a fool! I took for cash
A Moscow pledge to pay.
How can I after this believe
The things they write again!
Behind the gods come gentlefolk
In gold and silver dressed,
With heavy jowl and portly paunch —
Of well-fed hogs the best!...
They sweat, but closer, closer press
Around the august thing:
Perhaps he'll deign to slap a face
Or show a royal fig,
Or even half a fig to show,
Or maybe tweak a nose —
If but with his own hand.
Then all line up in one long row
And "at attention" stand.
The tsar-god jabbers; and his spouse,
That royal marvel rare,
Just like a heron among birds
Hops briskly here and there.
They walked about a goodly while,
A pair of puffed-up owls,
And talked in whispers all the time —
We couldn't hear at all —
About the fatherland, I think,
The officers' new pips,
And still more drills for army men!...
And then the empress sits
In silence on a tabouret.
I watch: the tsar comes close
To him who is of highest rank
And whops him on the nose!...
Poor fellow, he just licked his lips
And poked right in the pot
The next in line!... Then that one gave
A smaller ace a clout;
That one punched still a smaller fish,
And he — still smaller fry,
Until the smallest at the end
Got theirs and opened wide
The palace gates, and poured outside
Into the city streets
To put the boots to common folks;
Then those began to screech
And holler fit to wake the dead:
"Our little father deigns to play!
"Hooray, hooray, hooray, 'ray, 'ray!"

I laughed out loud, and that was all;
I own, in the melee
I too got banged. It was nearing dawn,
The city was asleep;
Just here and there some orthodox
Lay groaning on the street,
And moaning, begged the Lord their tsar
In best of health to keep.
Laughter and tears! I sauntered forth
The city's sights to see.
There night is bright as day. I look:
Beside the silent stream
Rich mansions, palaces abound,
The river banks are seamed —
Shored up with stone. I look around
As though I were entranced!
What magic wrought such marvels rare
Where once was a morass?...
What quantities of human blood
Upon this spot were shed —
Without a knife! Across the way
There looms a fortress dread,
Its steeple rising like an awl —
A comic sight to see.
The tower clock ticks off the time.
I turn — I see a steed
A-gallop and his flying hooves
The granite seem to cleave!
The rider, bareback on the horse,
In something like a cloak,
Is hatless. His bare head's adorned
With leaves, perhaps of oak.
The steed rears up as though it means
To leap across the sea,
And he extends his arm as though
He coveted to seize
The whole, whole world. Who is that man?
I read the message terse
Inscribed upon the mound of stone:
"The Second to the First."
I understand right well what's meant
By those laconic words:
The First was he who crucified
Unfortunate Ukraine,
The Second — she who finished off
Whatever yet remained.
Oh, butchers! butchers! cannibals!
And did you gorge and loot
Enough when 'live? And when you died
What did you take with you?
A heavy weight pressed on my heart.
It was as though engraved
Upon that granite I could read
The story of Ukraine.
I stand... And then I faintly hear
A melancholy strain,
From ghostly lips a mournful song:

"From Hlukhov-town at break of dawn
The regiments withdrew
To build abutments on the line.
I, with a Cossack crew,
As acting hetman of Ukraine
Due northward took my course —
Up to the capital. Oh God!
Oh wicked tsar, accurst!
Oh crafty, evil, grasping tsar,
Oh viper poison-fanged!
What did you with the Cossacks do?
Their noble bones you sank
In the morass and on them built
Your capital-to-be,
On tortured Cossack corpses built!
And me, a hetman free,
You threw into a dungeon dark
And left in chains to die
Of hunger... Tsar! We'll never part.
We are forever tied
Together by those heavy chains.
E'en God cannot untie
Those bonds between us. Oh, it's hard
Eternally to bide
Beside the Neva! Far Ukraine
Exists, perhaps, no more.
I'd fly to see if she's still there,
But God won't let me go.
It may be Moscow's razed the land,
And emptied to the sea
Our Dnieper, and our lofty mounds
Dug up — so none may see
The relics of our former fame.
Oh God, please pity me."

Then silence fell again. I look:
Across the leaden sky
A white cloud like a sheet is drawn
And from it comes a cry,
A dismal howl. That's not a cloud —
A flock of snowy birds
Soar like a cloud above the tsar
And wail a mournful dirge:
"We're chained together with you too,
Inhuman monster vile!
When Judgment Day comes we'll screen God
From your rapacious eye.
It was you that drove us from Ukraine
A hungry, tattered lot —
Into these far-off snows to toil,
And here our throats you cut;
Our bleeding skins you used as cloth
To make your purple robe,
Our sinews served you as the thread
With which the robe to sew.
Your new throne-city thus you built:
Palaces and churches!
Rejoice then, wicked, vicious tsar!
Curses on you, curses!"

* * *

They flew away, they all dispersed.
The morning sun appeared.
I still stood fascinated there,
With awe akin to fear.
The poor were hurrying to work
Though it was early still,
And soldiers, lined up in the squares,
Were busy at their drills.
Young drowsy girls came scurrying
Along the sidewalk's edge,
But homeward, not away from home
They bent their weary tread!...
Their mothers send them out all night
To earn a crust of bread.
I stand there with a heavy heart
And bow my aching head
And think how hard must people toil
To earn their daily bread.
The civil servants hasten next
Their office desks to man,
To scribble — and to rob the folks
Of everything they can.
Among them here and there I see
My fellow-countrymen.
They chatter in the Russian tongue
And bitterly condemn
Their parents that when they were small
They didn't teach them how
To jabber German — that's the cause
They've no promotions now!
Oh leeches, leeches! It may be
Your father sadly sold
His last remaining cow that you
The Moscow tongue should know.
My poor Ukraine! My poor Ukraine!
These are your hapless sons,
Your youthful blossoms, splashed with ink,
In German reared salons,
On Moscow's silly-potions fed
Until they are inane!...
Oh weep, my childless widow-land!
Unfortunate Ukraine!

And now to visit once again
The royal palace hall
And see what's doing there. I come —
The upper crust stands, all
Panting, snorting, short of breath,
Big-bellied, puffed with pride
Like turkey gobblers, and each one
Askance the doorway eyed.
And now the waited moment's here —
The portal swings ajar
And like a grizzly from his den
He shambles out — the tsar;
All bloated and his face tinged green:
His hangover was bad.
At those who stood out front he roared,
The fattest of the fat —
And instantly they disappeared,
Just vanished into air!
With bulging eyes he looked around
And struck fear everywhere.
And then as though he'd gone berserk
At smaller fish he roared —
They disappeared. Then at the fry —
They too are there no more!
To servants next he turned — and they,
They too were whisked away.
Then to the soldiers — they dissolved
And didn't leave a trace
Upon the earth. Oh what a sight —
A miracle for fair!
I look to see what else will be,
What next my teddy-bear
Intends to do! He just stands there
With hanging head. And lo,
What's happened to the raging beast
He was a while ago?
Meek as a kitten now — how droll!...
I laughed to see the sight.
He heard and cast a glance at me —
I froze from sudden fright
And woke from sleep...
Such was my rare
And truly wondrous dream!
How strange it was!... This but by loons
And drunks such dreams are seen.
Don't be astonished at this tale,
My well-beloved friends,
I did not tell you what I'd seen,
But only what I dreamt.

Тарас Шевченко

       СОН

    (комедія)
 

Духъ истины, его же міръ не можетъ пріяти, 
яко не видитъ его, ниже знаетъ его.
Иоанна, глава 14, стих 17.

У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазури в печінки,—
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята: «Нехай, каже,
Може, так і треба».
Так і треба! Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці. Схаменіться:
Усі на сім світі —
І царята і старчата —
Адамові діти!
І той... і той… а що ж то я?
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
А вам нудної жалкуєте!
Їй-богу, не чую,
І не кричіть! Я свою п'ю,
А не кров людськую!
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п'яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать
І жінка не лає,
Тихо, як у раї.
Усюди божа благодать —
І в серці і в хаті.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То, хоч коти гармати.
І усом не моргне.

Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,

Та байраками.
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею:
«Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихосумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм»
Поки сонце встане;
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово-небого,
Годуй діток; жива правда
У господа бога!

Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер вів,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає...
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбав
І не розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш?
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш.
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надіто! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина — голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? Очі! очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались.
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Чи бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп'ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла —
Своє товариство — ти з ними росла,

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти!
Нехай чорніє, червоніє,
Полум'ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.
І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті:
А ще гірше дивитися
На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
І вороги й невороги,
Прощайте, в гості не приїду!
Упивайтесь, бенкетуйте —
Я вже не почую,
Один собі навік-віки
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита слізьми, кров'ю.
То я одпочину
Одпочину...

Аж слухаю —
Загули кайдани
Під землею... Подивлюся...
О люде поганий!
Де ти взявся? що ти робиш?
Чого ти шукаєш?
Під землею? Ні, вже, мабуть,

Я не заховаюсь
І на небі!.. За що ж кара.
За що мені муки?
Кому я що заподіяв!
Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запалили
І галичі силу
Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь.
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній страшний суд
Мерці за правдою встають.

То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То каторжні.
А за що? Те знав...
Вседержитель... а може, ще
Й він недобачав.

Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний,
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце —
Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти.
Доглядані, смілі, викохані діти?
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
Чи ще митарство? чи вже буде?

Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
І знов лечу. Земля чорніє.
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замуштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Муштруються... Далі гляну:

У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє,
Над ним хмарою чорнів
Туман тяжкий... Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося... Огонь огнем
Кругом запалало,—
Аж злякавсь я... «Ура! Ура!
Ура!» — закричали.
«Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді?
Що горите?» — «Зкой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! сам изволит
Сегодня гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?»
«Вон видишь — палати».

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими гудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
„3 України”.— «Так як же ти
Й говорить не вмиєш
По-здешнему?» — «Ба ні. кажу,
Говорить умію,
Та не хочу».— «Экой чудак!
Я вси входы знаю,
Я тут служу: коли хочеш,
В дворец попитаюсь
Ввести тебе. Только, знаєш,
Мы, брат, просвищенны,—
Не поскупись полтинкою»…
Цур тобі, мерзенний
Каламарю...і зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от до рай! уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи: аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршомазам.
Ото дурний! а ще й битий!
На квиток повірив
Москалеві. От і читай.
І йми ти їм вірні
За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться»
Щоб то ближче стати
Коло самих; може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тільки
Під самую пику.
І всі у ряд поставали,
Ніби без'язикі —
Анітелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля між птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох походжали,
Мов сичі надуті,
Та щось нишком розмовляли -
Здалека не чути —
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. а той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
То давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити,
Та верещать; та як ревнуть:
«Ґуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура!.. а, а, аї»
Зареготався я та й годі;
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло;
Тільки де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку -
Господа благали.
Сміх і сльози! От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рікою;
А берег ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як то воно зробилося
З калюжі такої
Таке диво... отут крові
Пролито людської —
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця ,
Мов та швайка загострена,—
Аж чудно дивиться.
І дзиґарі теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита ".
Кінь басує,— от-от річку,
От... от... перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому вторая.
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая — доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю...
А тим часом — тихо, тихо
Та сумно співає
Щось такеє невидиме:
«Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на, лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О боже наш милосердий!
О царю поганий;
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями ;
Поставив столицю
На Їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах.— Царю! Царю!
І бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою!
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили —
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо. А в тій хмарі —
Мов звір в гаї виє.
То не хмара — біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
І заголосила:
„І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страшному на судищі
Ми бога закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!”
Розлетілись, розсипались,
Сонечко вставало.
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях
Уже муштрувались.
Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!..
Посилала мати
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний

Люди заробляють.
От і братія сипнула
У сенат писати
Та підписувать — та драти
І з батька і брата.
А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій — а то тепер
І кисни в чорнилах!
П'явки! п'явки! може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Піти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. Приходжу.
Старшина пузата
Стоїть рядом: сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве, ледве
Переносить ноги;
Та одутий, аж посинів:
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних -
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тільки застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде.
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне,—
Я перелякався,
Та й прокинувсь...
Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!.. таке тільки
Сниться юродивим
Та п'яницям. Не здивуйте,
Брати любі, милі,
Що не своє; розказав вам,
А те, що приснилось.